Читати книгу - "Скасуйте рух часу, Enni an"

У палаті панувала тиша. Тихий гул приладів супроводжував слабке дихання Каті, ніби нагадування про те, що її серце ще билося. Лікарі повідомили, що залишилося зовсім мало часу, і порадили покликати всіх, хто хоче попрощатися.

У кімнаті зібралися всі, хто міг. Мама, з заплаканими очима, сиділа поруч із ліжком, тримаючи доньку за руку. Поряд стояв Тіма — його зазвичай впевнене обличчя змінилося на пригнічену розгубленість. Рома і Крістіна трималися разом. Їхні погляди то і діло ковзали по Каті, по монітору її стану, знову один на одного. Крістіна обіймала Рому за плече, намагаючись хоч трохи його підтримати, але сама ледве стримувала сльози.

— Вона прийде до тями? — тихо запитав Рома у лікаря, який зайшов перевірити стан пацієнтки.

— Ще ненадовго, можливо. Але її сили на межі, в будь-який момент вона може... — чоловік опустив очі, співчутливо киваючи.

Катя раптом слабо закашляла. Її очі повільно розплющилися, ніби вона докладала для цього величезне зусилля. Кімната одразу ожила. Мама нахилилася ближче, ніжно погладжуючи її руку:

— Котенятко, ти з нами… Ми тут, чуєш? Ми всі поруч.

Катя ледь повернула голову. Її погляд затримався на кожному з них. Вона спробувала посміхнутися, але сил уже не вистачало.

— Усім привіт, — ледь чутно пробурмотіла вона.

— Привіт, Кать, — Рома зробив крок уперед, відчуваючи, як стискається груди.

Катя подивилася на нього — так тепло, як вона завжди дивилася тільки на нього.

— Ти тут… — прошепотіла вона.

Рома опустився на коліна біля ліжка, стиснув її долоню.

— Звичайно. Як же інакше?

— Дякую… що прийшов, — тихо сказала вона.

Крістіна, зібравшись із силами, запропонувала:

— Може, ми заспіваємо? Її улюблену пісню. Ти ж любиш її, Кать, правда?

Катя слабо кивнула.

Тіма взяв гітару. Тремтячими руками він почав перебирати знайомі акорди. Рома сів поруч, не відпускаючи її руки. Вони почали співати. Це була її улюблена пісня — ніжна, спокійна, про надію і любов.

Мама шепотіла слова молитви, стоячи поруч. Крістіна теж тихо підспівувала. Кімната наповнилася мелодією, ніби востаннє Катя хотіла залишити у цьому світі щось світле.

Катя слухала. На її обличчі з’явилася ледь помітна усмішка. Її очі знову закрилися, і вона знову опинилася у своєму ромашковому полі.

Вона знову стояла босоніж, і вітер розвіював її волосся. Поле тяглося до горизонту, де сонце фарбувало небо в золотаві й рожеві відтінки. Легкий вітерець грав її пасмами. Десь удалині вона чула ту ж мелодію. Вона усміхалася, відчуваючи умиротворення.

— Катю! — покликав голос.

Вона озирнулася і побачила батька. Він стояв трохи далі, простягаючи до неї руки. Його обличчя світилося добротою, як у її дитинстві. Катя зробила крок до нього, потім ще один. Легкість охопила її тіло.

— Я вдома… — прошепотіла вона.

Сонце опустилося нижче, огортаючи її своїм м’яким світлом. Катя зробила останній крок, і її обличчя засяяло усмішкою. Вона знала, що все буде добре.

У палаті пролунав довгий сигнал. Лінія на моніторі, що стежив за її пульсом, вирівнялася.

— Все… — тремтячим голосом сказала мама.

Настала абсолютна тиша. Ніхто не рухався. Мама міцніше стиснула її бездиханну руку, Тіма схилив голову на гітару, його плечі здригалися від ридань. Рома встав, відвернувся, щоб ніхто не бачив сліз на його обличчі, але тут же відчув, як Крістіна обійняла його.

— Вона пішла з усмішкою, — сказала Крістіна, дивлячись на спокійне обличчя Каті. — Значить, вона була готова.

Кімната наповнилася сумішшю гіркоти й світлого почуття. Катя залишила їх, але після себе залишила щось більше — пам’ять про те, як важливо любити, прощати і бути поруч.

У лікарняній палаті панувала тиша.

На обличчі Каті залишилася ледь помітна усмішка, ніби вона пішла з миром.

Рома підійшов ближче і тихо прошепотів:

— Ти завжди будеш з нами.

Мама гладила її по волоссю, не стримуючи сліз.

Це був кінець, але водночас і початок. Життя Каті залишило слід у серцях усіх, хто її знав, і це було сильніше за будь-який біль.