Читати книгу - "З роду старої крові, Анна Мавченко"

***
Вже через годину Корнелія без успіху намагалася заснути у виділеній їй каюті. Судно ліниво гойдалося зі сторони в сторону, навіюючи відчуття нудоти, щось десь постійно скрипіло чи клацало, та й далекий, ледве вловний шум матросів із палуби відвертав від сну. А ще в просторій затишній каюті з усіма необхідними зручностями, крім суцільної темряви, панував ще й холод. Він закрадався під ковдру й підступно лизав ступні, із киснем заходив у легені й розганяв по тілу хвилі колючих мурах. Корнелія довго крутилася зі сторони в сторону, намагалася зосередитися на сні, на власних думках, щоб не зважати на все інше, однак це лише більше зганяло сонливість і змушувало тривогу пульсувати у скронях.

Еллі згадався той неймовірний момент у її тепер уже колишній спальні. Раніше вона не мала часу, щоб проаналізувати те, що сталося, тепер же не могла перестати думати про це. Безсмертний позбавив її болю всього однією краплею… чого? Що то були за ліки, про які її світ не знає? І що за золоте сяйво, яке вийшло з неї? Де воно взялося? Невже то був якийсь злий дух? Адже вона тоді абсолютно точно чула, як щось у ній заговорило. Таке взагалі можливо? Не те щоб принцеса знала про всі можливості лордів, однак їй здавалося, не існує магії, здатної зцілювати, крім, хіба що, покращеної природної регенерації, котрою, за інформацією в підручниках, володіють усі жителі Високого світу.

Хай там як, згадувати останні години вечора тепер було справді моторошно. В голові дівчини виникали й згасали десятки божевільних теорій: від проклять до якихось магічних паразитів (такі взагалі існують?). І це незнання нестерпно мучило. Настільки, що лежати в ліжку невдовзі стало по-справжньому нестерпно.

Еллі роздратовано сіла й одночасно з цим у двері негучно постукали.

– Заходьте, – невпевнено проказала вона, підібгавши до себе ноги.

Двері прочинилися, вливши до каюти трохи теплого коридорного світла, й на порозі постав Інґвар.

– Щось сталося? – боязко поцікавилася дівчина.

– Це я в тебе хочу запитати. Можна? – чоловік продовжував стояти в коридорі, тож Корнелія подумала, що він запитує дозвіл, щоб увійти, а тому здивувалася.

Ті чоловіки, які досі їй траплялися не були такими галантними. Вони ніколи й ні в чому не запитували її дозволу.

Саме тому дівчина трохи збентежено кивнула, вперше за все своє життя відчувши, що її думка й бажання мають якусь силу.

Хродґейр увійшов, обережно прочинивши за собою двері. У звичному жесті махнув рукою – і свічки спалахнули, осяявши кімнату багатьма невеличкими вогниками. Еллі здивовано вирячилася на нього й відчула, як у середині неї прокидається ледь не дитяче захоплення. Через цю невимушеність магія здалася їй такою простою й водночас такою недосяжною.

– Чому не спиш? Тебе щось тривожить? – запитав нічний візитер, умостившись у кріслі неподалік.

Корнелія б у ньому втопилася просто, але для Інґвара цей елемент інтер’єру виявився якраз «упритул». Поруч із цим чоловіком узагалі вся розкіш і гламур дорогих тутешніх меблів начисто губилася. Він здавався не просто надміру величним, а мовби недосяжним: вищим за те життя, яким жила Еллі, й за тих, кого вона коли-небудь зустрічала. Саме тому принцеса відверто не знала, як треба поводитися, хоч страху до цього індивіда чомусь не відчувала. Було в ньому щось таке, що мимоволі завойовувало довіру, хоч, безперечно, заперечувати його небезпечність було б дурістю. Те, як спокійно він погрожував королю Кастірману кілька годин тому спопелити його королівство, наводило на думку, що чуже життя для цього створіння нічого не значить. Воістину, страшний не той ворог, чиї вчинки жахають, а той, що ховає під маскою свою справжню натуру.

– Дозвольте бути чесною, – закусивши губу, невпевнено видала Корнелія після довгої миті мовчання.

Чоловік важко зітхнув, проте кивнув.

– Тільки цього й прагну.

– Ваші наміри незбагненні, саме тому я стривожена, – випалила дівчина скоромовкою, – не розумію, куди, з ким і задля чого їду. Ваша домовленість із королем Артменом видається абсурдною. Моє життя в обмін на ціле королівство? Це або підлий нехороший жарт, або частина геніального плану із завоювання Сайріфії абощо. Але скажу наперед: заради мене батько й пальцем не поворухне. Між нами ніколи не було теплих стосунків. Тож ніякої користі з мене ви не отримаєте.

Її Високість намагалася говорити впевнено, проте голос моментами тремтів і видавав її схвильованість.

– Прикро, що ти такої поганої думки про мене, – розслаблено відкинувши голову на спинку крісла, невесело всміхнувся чоловік.

– Моя думка про вас не погана, – спокійно заперечила Її Високість. – Власне, я взагалі не знаю, що думати. Ваші вчинки й слова суперечливі. Я сприймаю все це з гіршої сторони лише тому, що звикла чекати від чоловіків найгіршого.

– Істоти Високого світу не такі низькопробні, як звичайні смертні, – недбало кинув безсмертний, – ми не прив’язуємо стать до вчинків і правил. Жінки й чоловіки у всьому рівні, тож надалі не прирівнюй нас із жителями Середнього світу. Що ж до нашої угоди з королем Артменом… вона позбавила мене потреби воювати й далі, – розвів руками Хродґейр, – а ще дала те, що я так довго й відчайдушно шукав.

– І що ж? – Еллі мимоволі затамувала подих.

– Тебе, – промовив загадково лорд, подавшись уперед і зціпивши між собою пальці на руках, – точніше дещо, що є в тебе.