Читати книгу - "Університет Блага, Несвятий революціонер"

На вулиці було чутно перестрілку. «Опір» зібрав усі свої сили, аби покінчити із тиранією. Сьогодні цей день настав. Громадянська війна розпочалась. Сотні пострілів доносились вулицями. Ракети з РПГ знищували машини поліцейських. Відірвані рештки від тіл падали крізь паркани на дитячі майданчики. Дорогу усю перекрили. Із телевізора говорив Ігнат Сільвестрович. Часу до завтра не було. Щурів треба було знищити сьогодні.

-Я, Коршун Игнат Сильвестрович, новоизбраный Генеральный Секретарь ЦК КПСС обьявляю полную зачистку города от убийственного движения «Сопротивление». Террористическая атака шквалом огня и пуль пронеслась по дороге, домах, садах, детских парках. Сегодня Коммунизм победит раз и навсегда. Коммунизм вечен, коммунизм будет жить с нами всегда!

Слова Ігната повторювали скрізь, де було можливо: по телевізору, по гучномовцю, радіо, газетах. Його голос закрадався у квартири, у дома, у свідомості людей, які вірили у те, що Опір нищитиме їх. Проте усі портрети минулого генсека були різко зняті, як була чута звістка про його смерть. За секунду обличчя Коршуна висіло у кімнатах людей. У квартирах стояла мертва тиша. У домах старались не видавати ані звуку, окрім тих, коли горять дрова у печі. Тепер КДБ навіть у домівках простих людей.

А на вулиці постріли не припинялись. Куля за кулею вони проходили повз вікно Авдія Лемішина, який обійняв свою сестру та закрив їй вуха, щоб та не чула криків за вікном.

-Ми помремо? Тепер точно помремо?

-Аж ніяк, Антоніно, у мене є захист, я у цьому впевнений. Поки з дому ти ні ногою. Зрозуміла? Двері ти не відчиняєш, у мене є ключі. Коли хтось у них стукає, ти відразу ховаєшся у шафу.

-Добре, братику. Нехай береже нас Господь.

-Ніколи більше такого не говори! – Авдій вдарив по щоці Тоню. – Почула?!

-Ай, за що ти так?

-Ти мене, надіюсь, зрозуміла. А зараз сидимо у тиші, найближчі години Слово наший – ворог.

Антоніна розвернулась спиною до брата. Сльози стікали у по її щоці. У середині її душі кипів вулкан, якому вона не давала вивергнутись назовні. Дівчинка щось малювала на листку, який потім різко порве та викине у тумбу.

«Ненавиджу, ненавиджу! Брат змінився, це більше не мій герой. Він ніколи б мене не вдарив, завжди захищав. Хіба це він? Мамо, тато, я боюся… Боюся рідного брата. Він все більше стає схожим на потвору», - Тоня розмовляла у своїй голові.

Крики. Крики. Крики. Вулиці повні криків. Тоня виглянула за вікно, яке виходило на сад, позаду будинку, яке ростила баба Женя, сусідка із нижнього поверху. Поряд біля саду стояли гаражі, пусті та занедбані. Прикрашало їх обдерті папери, залиті пивом: «Продам гараж, скуплю металлолом, мукулатура!». Та кров. Чоловік, що йшов до дому після магазину, впав після кулі снайпера, що пройшла йому крізь око. Тоня спостерігала, як вітер колихав його куртку, що була заляпана червоним. Кров. Кров. Кров. Вулиці повні крові. Шматки тіл розкидані тротуарами, трупи квітнувші у саді, на стінах домів малюнки, які залишали безсвідомі вбивці. Постріл. Постріл. Постріл. Лунав скрізь. Війна – це пекло, у всіх його проявах. Ось жінка бігла з дитиною від чорного птаха. Вибух. Дитини немає. Мати не відчуває більше руку, востаннє кинувши погляд на дорогу. І ніхто не знає, хто її вбив: чи героїчний «Опір», який хапається за можливість убити всіх тих, хто катував їх дідів, бабушок, батьків, родичів, друзів, чи КДБ, яке хапається за можливість убити всіх тих, хто зрадив Батьківщину, хто вірить у розпад Союзу, хто вірить у Бога. КДБ потрібно втримати владу, «Опору» – її отримати. І немає тут світлої сторони, як у фільмах, чи решті книжках, у яких є світлий герой та його темний ворог. У цьому режимі зібрались усі паскуди нецивілізованого світу, які готові віддати все, аби керувати людьми. В «Опора» єдина ціль – це помста. Їм чхати на майбутнє людей, вони цим не займатимуться, навіть якщо їх ватажок стане лідером держави. Ще один диктатор.

Антоніна дивилась на картину смерті за вікном з повністю пустим обличчям. Їй стало байдуже на людей. Брат підняв на ню руку. Ударив. Ось що її було важливо. Світ збожеволів 11 березня 1980 року. Одні убивали одне одного за владу, а за кордонами лише спостерігали, не коментуючи це. Проте світ збожеволів тоді, коли дав малому Колосу з’явитися на світ, надіявшись, що він помре голодним.

Авдій сидів у кімнаті, на важкому та скрипучому кріслі, дивившись в одну точку. У краю стіни він побачив невеличку дірку.

-ЗАМОВКНІТЬ! – викрикнув Лемко.

Тиша. Кроки. Шепіт. Авдій чув голоси за стіною.

-Предатель…

-Тише, Петр, подозрительно тихо стало у его квартире.

-Та чхал я, это он, он убивал наших. Он убил Севу! Мой друг, Гальто… Я никогда, слышишь, никогда эго не прощу. Сейчас они будут здесь. Еще немного.

У двері Авдія постукали.

2.

Кабінет. Тиша і запах дорогих цигарок. Світло було приглушене. Червоні штори, килим зроблений зі шкури ведмедя. Великий стіл, зроблений із дуба, якому начебто було тисячу років, на якому розташовувалась різноманітна документація, на яку падав попіл, бокал із якого пили вино, пістолет, який був заряджений та попільничка, у яку ніколи не скидали золу. На свою картину, стоячи спиною до дверей, у вишуканому мундирі із золотими гудзиками та безліччю медаль, дивився Коршун. Його сто тисячна гвардія, яка мала захищати парламент від озброєнного нападу ворогів, і байдуже, чи то закордонні країни чи власні пацюки, блукала вулицями на танках, БМП, вертольотах та шквалом вогню знищувала притулки, де бодай бачила знак «Опору». Вони програють, та й Ігнат це прекрасно знав. Світ не допоможе їм, а КДБ піде війною на сусідню країну. Генсек розформує у найближчому часі парламент, як такий. Партії більше не буде. Єдина влада КДБ. На сірі згустки диму Коршун дивився своїми блакитними очима та усміхався. Його перемога близько. У двері постукали.

-Входите!

Важкими кроками, знявши окуляри, що відблискували кров в очах, у кабінет зайшов Лаврентій.