Читати книгу - "Подвійні паралелі , Лія Тан"

Приїхавши до мосту, я здивована. Сьогодні мене не зустрічає султан.

Гордий! Образився!

Що ж, ну і нехай. Мені б його допомога знадобилася. Але нічого не вдієш. Впораюся сама.

Спустившись у підземелля вмикаю світло. І одразу йду туди де зупинилася вчора. Вздовж широкого тунелю дуже багато прохідних арок, — це ходи які кудись ведуть, але в них я йти не зважуюся. Бо чіткого плану евакуації немає ні в кого. Отже, ці ходи, — це лабіринт та пастки. І більшість з них, точно не досліджені.

Я підключивши всі лампи, видихаю. Тепер в тунелі не так моторошно. Раптом лампи починають по черзі моргати, а за мить згасають всі.

Я моментально закипаю. Не розумію, що відбувається, вмикаю ліхтарик, який виймаю з кишені, і до мене доходить, що відбувається.

Я киплю від люті, й набравши повні легені повітря, розлючено та надто голосно кидаю.

— Султане, якщо ти не увімкнеш світло назад. Я покину підземелля, і сьогодні ж поїду додому. Доки в мене ще є шанс повернутися на роботу.

Проходить десять хвилин, а в тунелі досі темно та тихо. Мені вже не хочеться нічого. Руки справді опускаються. Не те, що так все пішло під три чорти, то ще й султан знущається.

Я важко зітхаю. Ще з хвилину стою. А тоді просто розвернувшись йду на вихід. Вирішую, що сьогодні зроблю собі вихідний. І байдуже, що у мене з сьогоднішнім два дні залишилося. Мабуть, тепер це вже немає значення.

Я і завтра не прийду.

А навіщо? В мене відпустка. Можу собі дозволити нарешті відпочити. Навіщо копирсатися у цьому старому, і нікому не потрібному мотлоху. Навіть досвідчені археологи пішли звідси. А мені, що більше всіх треба?!!

Виходжу у центральну частину підземелля. Переді мною раптово з’являється султан, у вигляді жебрака звісно. Він неабияк лякає мене.

— Не стій посеред дороги! — розлючено наказую. — Я більше не повернуся у фортецю. Сьогодні ж куплю путівку, і поїду відпочивати на Гаваї. А ти можеш тут все навіть розвалити. Мені байдуже.

Султан хмуриться. Відверто з хвилину дивиться на мене, а тоді кидає поглядом на стіну, де горить багато тексту. Вмикаю телефон, і одразу вимкнувши сімки, під’єднуюся до місцевого Wi-Fi. Видихаю. Фотографую. Перекладаю, і читаю в слух.

— Ти жінка! Де в тобі стільки зухвалості взялося. Жінка має бути смиренна, покірна, і має мати прикриту голову. А ти поводишся жахливо.

Мої очі повзуть на гору від такої заяви. Я роздратовано зиркаю на султана, і не менш зухвало звертаюся до нього.

— Шановний, ти щось плутаєш! Я не одна з твоїх наложниць, чи дружин. За три з половиною століття, життя жінки змінилося докорінно. Хоча можливо наложниці, і дружини султанів живуть, як колись. Але це дико. Це бордель. Бо сім’я, — це коли двоє. А не... — замовкаю, бо ж розумію, як це вразить самолюбство султана.

Судячи з того як чоловік дивиться на мене, здогадуюся, що він шокований почутим. Але мене це хвилює найменше, я наказую йому.

— Відійди з дороги. Бо якщо ти вважаєш, що я жінка, і повинна смиренно мовчати та покоритися наказам великого султана, — то ти помиляєшся. Я цього робити не буду. А твої дурнуваті жарти мене дістали. Я хочу піти. І більше ніколи не повернуся сюди. Тобі на зло. — гордо скидаю підборіддя, й відверто дивлюся в очі султана.

Султан схоже в шоку. Бо я чую його важке зітхання та бубоніння. Він невдоволено, з чимось не погоджуючись киває головою, а мою увагу привертає світло на стіні. Переводжу погляд туди, тут знову горить текст. Я ж проводжу звичні дії, і за кілька секунд, читаю.

— Я завжди хотів мати в гаремі жінку слов’янського походження. Дякувати Аллаху! Він помилував мене. У ваших жилах тече гаряча кров. Напевно правду про вас кажуть, що жінки козаків — відьми.

Зиркаю на султана і роздратовано фиркаю.

— А, то! Всі поголовно — відьми. Нас навіть чорти бояться.

Реакція султана мене розважає. Я знову чую важке зітхання, а сам чоловік невдоволено киває головою. А тоді вказує мені поглядом повертатися.

— Я не повернуся. — капризно заявляю.

Після моїх слів, у підземеллі здіймається легкий вітерець.

— Не лякай мене! Я тебе не боюся. — з викликом кидаю. — Зрештою, для чого повертатися, якщо ти робиш все мені на зло. З цього я розумію, що моя допомога тобі не конче, то й потрібна.

Султан підходить до мене ледь не впритул, відчуваю всю його могутність. Але мені ані скільки не страшно. Відверто дивлюся в очі високого дідугана. В його очах стільки вимоги, що я таки кидаю.

— Я повернуся, але якщо ти ще хоч раз щось викинеш, нарікай на себе. І взагалі, не хочеш допомагати, не заважай. І не дратуй мене, своєю присутністю, якщо не хочеш допомогти. Ти ж тут все знаєш... Але ж допомагати не хочеш...

Чорні мов ніч очі надто пильно й вимогливо дивляться на мене. Я ж не витримавши його погляду, розвертаюся і йду туди звідки щойно повернулася. І чесно кажучи, здивована, адже вздовж тунелю горить світло.

Йдучи я чую кроки султана, але не зважаю. Я ображена на нього, міг би хоч щось підказати, а, то гоноровий такий, що й не приступай.

Мені спокою не дають арки, що замуровані. Вони різних розмірів, і по правді виглядають наче орнамент на стіні. Здавалося, нічого не звичного. Але мене кортить переконатися, чи справді це так, чи може все ж там щось заховано. Бо якщо не придивлятися, то й можна не придати цьому значення. Ще мені спокою не дають, оті аркоподібні ніші у стінах, що схожі на вікна.

Я зупиняюся. І повертаюся до початку перегородженого тунелю. Саме звідси починаються, ці малюнки. Дивуюся, адже султана немає.

От і добре! Не дійматиме мене.

Зупиняюся навпроти першої невеликої арки. При освітленні свічу ліхтариком і помічаю, що в арці намальована картина. Тут залишилися лише фрагменти картини. Фарби давно злізли. Я машинально стукаю щиколотками пальців по центру арки, але звуку порожнини тут немає.

Важко зітхаю це ж не дивно, адже навіть якщо у товстій стіні щось заховано, то за товщиною цегли характерного для порожнини звуку не буде. Цегла надто товста і щільна аби пропускати звуки. Розпаковую свій рюкзак, який сьогодні надто важкий. Дістаю портативний високочутливий металошукач, і увімкнувши його, налаштовую пристрій на пошук м’яких металів. Одразу наводжу пристрій на арку. Погляд одразу стрибає на невеличкий екран. Але мій пристрій не випускає ні єдиного звуку. Я ж не хочу вірити, що це просто стіна так кладена.