Читати книгу - "Піранезі, Сюзанна Кларк"

— …старого? — вражено перепитав я.

— …так, старого. Побачиш його — негайно скажи мені. Він нижчий на зріст за мене. Дуже худий. Блідий. Із важкими повіками й червоними вологими вустами, — Однодумець мимоволі здригнувся, а тоді сказав: — Не знаю, чому його тобі описую. Не можна сказати, ніби сюди попруть цілі орди стариганів.

— Чому? Ти і його збираєшся вбити? — стривожено запитав я. Я не мав сумніву, що Однодумець говорить про Пророка.

— Ну, ні, — відповів Однодумець і трохи помовчав. — Хоча, якщо вже на те пішло, пора комусь це зробити. Мене завжди вражало, що його ніхто не вбив, поки він сидів у в’язниці. Хай там як, сповісти мене, якщо його побачиш.

Я кивнув, постаравшись зробити це максимально байдужливо. Однодумець просив мене сповістити його, якщо я колись побачу Пророка, і не питав, чи я його вже бачив, тож я не зовсім брехав. Одне в цій новині було добре: Пророк повернувся до своїх Зал і цілком чітко сказав, що не має наміру приходити сюди ще.

Я знаходжу записи, залишені 16

ЗАПИС ВІД ТРИНАДЦЯТОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

У всіх Вестибюлях п’ять днів ішов невпинний сірий пролив-ний дощ. Світ був вогкий і холодний, а на Кам’яних Хідниках біля Дверей до Вестибюлів утворилися калюжі. Зали були повні щебету птахів, які прилетіли туди ховатися.

Я працював, скільки лиш міг. Лагодив рибальські сіті та практикувався в музиці. Але весь цей час на задвірках мого розуму трималася думка про те, що 16 тут і має намір звести мене з глузду. Я гадки не мав, коли це станеться, і відчуття було не з приємних.

Сьогодні дощ припинився. Світ знову повернувся до доброго Гумору.

Я попрямував до Шостої Північно-Західної Зали, де мешкає зграя граків. Побачивши мене, вони негайно спустилися з насиджених місць на Високих Статуях, кружляючи, ляскаючи крилами й перегукуючись між собою. Я розкидав шматки риби, щоб їх погодувати. Двоє птахів сіли мені на плечі. Один дзьобнув мене за вухо, аби перевірити, чи я, бува, не їстівний. Я засміявся. Стоячи посеред шуму та круговерті чорних крил, я не звертав уваги ні на що інше й попервах не бачив, що на Дверях праворуч від мене є мітка — скісна лінія, нанесена яскраво-жовтою крейдою. А тоді побачив її. Струсив птахів із себе й пішов на неї поглянути.

Колись давно я позначав отак крейдою Двері та Долівку, бо боявся загубитися. Так я вже не робив роками, та поглянувши на цю жовту риску, спершу подумав: напевно, це моя мітка, що якось пережила Потоп, Приплив, Вітер, Дощ, Туман. І водночас я розумів, що ніколи не володів жовтою крейдою. Маю білу, блакитну і трохи рожевої. Але жовта? Ні, такої не мав ніколи.

А тоді я побачив на Хіднику біля Дверей інші крейдяні мітки, цього разу білі.

Слова! Не слова Однодумця. Він рідко заходить так далеко від Першого Вестибюля. Ні, то слова якоїсь іншої людини. 16! Я трохи постояв на місці, намагаючись це осмислити. Таке ще не спадало мені на думку: 16 може лишати записи, які зводять людей з глузду! (Маю віддати належне його винахідливості. Не певен, що додумався б до такого сам.)

Але чи справді вони зроблять мене божевільним? Усі перестороги Однодумця стосувалися розмов із 16, слухання 16. Хіба не ймовірно, що небезпека криється в якійсь властивості голосу 16? Може, писане слово безпечне? (Я усвідомив, що Однодумець висловлювався до прикрості розпливчасто.)

Мій погляд сторожко опустився. Я прочитав:

13-ТЕ ПРИМІЩЕННЯ ВІД ВХОДУ. ШЛЯХ НАЗАД ТАКИЙ. ПРОЙТИ В ЦІ ДВЕРІ Й НЕГАЙНО ЗВЕРНУТИ ЛІВОРУЧ. ПРОЙТИ У ДВЕРІ ПОПЕРЕД СЕБЕ, А ТОДІ ЗВЕРНУТИ ПРАВОРУЧ. ТРИМАТИСЯ ПРАВОЇ СТІНИ. ПРОПУСТИТИ ДВОЄ ДВЕРЕЙ, А ТОДІ…

Вказівки. Це лише вказівки.

Начебто не так уже й небезпечно. Я зупинився й пошукав у собі ознаки божевілля чи схильності до саморуйнування. Нічого не знайшовши, став читати далі.

То були вказівки, як із Шостої Північно-Західної Зали дістатися Першого Вестибюля. Хоча сам Шлях був дещо звивистий, указівки були чіткі, точні, доладні, а самі літери — прямі, рівні та приємні для ока.

За допомогою цих указівок я простежив шлях 16 аж до Першого Вестибюля. Кожні Двері, крізь які я проходив, були сумлінно позначені жовтою крейдою. Ці позначки були трохи нижчі за рівень моїх очей. (Я припускаю, що 16 нижчий за мене на 12–15 сантиметрів.) Він записував свої вказівки під кожним Одвірком, аби, якщо одні знищить Приплив чи прикра випадковість, лишились інші. Який же він сумлінний!

Я пішов до Другої Північної Зали й узяв блакитної крейди. А тоді повернувся до Шостої Північно-Західної Зали, де вперше побачив указівки 16. (Скидалося на те, що далі він уже не зайшов.) Під його рядками я написав:

ШАНОВНИЙ 16

ОДНОДУМЕЦЬ ЗАСТЕРІГ МЕНЕ, ЩО ТИ МАЄШ НАМІР ЗВЕСТИ МЕНЕ З ГЛУЗДУ. АЛЕ ЩОБ ЗВЕСТИ МЕНЕ З ГЛУЗДУ, ТИ СПЕРШУ МАЄШ МЕНЕ ЗНАЙТИ, А ЯК ТИ ЦЕ ЗРОБИШ? ВІДПОВІДЬ ТАКА: НІЯК. Я ЗНАЮ КОЖНУ НІШУ В ЦИХ ЗАЛАХ, КОЖНУ АПСИДУ, КОЖНУ СХОВАНКУ. 16, ПОВЕРТАЙСЯ ДО СВОЇХ ЗАЛ І ПОДУМАЙ НАД СВОЄЮ ЛИХОЮ ПОВЕДІНКОЮ.

Написавши цього листа, я вже не почувався таким зацькованим. Я відчув, що маю значно більше влади над ситуацією — майже стільки, скільки й 16. Єдина проблема — я не знав, як підписати листа. Написати «ТВІЙ ДРУГ», як у листі Однодумцеві чи Лоуренсові (людині, що хотіла побачити Статую Літнього Лиса, що навчає Білок), я не міг. Ми з 16 не були друзями. Я спробував написати «твій ворог», але це видавалося недоречно агресивним. Я думав над варіантом «той, кого тобі ніколи не вдасться звести з глузду», але це було доволі довго (і вельми пафосно). Урешті я просто написав:

ПІРАНЕЗІ

Так мене зве Однодумець.

(Але я не думаю, що це моє ім’я.)

Я питаю Однодумця про записи 16

ЗАПИС ВІД ЧОТИРНАДЦЯТОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Я зустрів Однодумця сьогодні вранці у Другій Південно-Західній Залі. Він був одягнений у сірий вовняний костюм та бездоганну сіру сорочку, трохи темнішу. Настрій у нього був спокійний, серйозний і зосереджений. Коли я розповів Однодумцеві про крейдяні слова,