Читати книгу - "Юстина (щоденник), mi larde"

Щоденник Юстини
14 вересня 1939 року

Сьогодні прокинулася рано. Вітер був сильний, і здається, що він приносив із собою ще більшу тривогу. Мама сказала, що треба бути готовими до всього. Я чула про евакуацію в інших селах, де люди збиралися, щоб рятуватися від наступу. Ми в нашому селі ще спокійні, але на душі неспокійно.

Вранці я знову сіла за читання. Газети повідомляють, що Німеччина вже вступила в бій з Францією та Великобританією. Вже й не знаю, чого більше: страху чи апатії. У ці хвилини мені навіть здається, що слова "поки що не війна" вже не мають значення. Вона прийшла, і тепер все наше життя завжди буде під її тінню. Мама забороняє мені так багато думати, каже, що треба працювати, тримати себе в руках. Але чи можна справді не думати про те, що відбувається в світі? Кожен день я чую новини про бомбардування, про міста, що руйнуються, і в мене в голові постійно крутяться думки про те, що буде з нами, з моїми братами та сестрами.

Так само як і я, тітка Хельга, коли я їй писала листа, запитала, чи все в порядку у нас. Вона переживає за мене. Наша сім’я має багато знайомих у Варшаві, і вона пише, що там стало ще гірше. Всі зібралися на евакуацію, але страх не дає спокою — що буде після того, як залишити рідну землю?

Під час сніданку мама знову згадала про нашу історію, про те, як ми пережили різні труднощі. Вона не любить, коли я надто часто згадую все це, але я не можу відкинути думки про те, що нам доведеться знову пройти через випробування. І, здається, ці випробування вже не зупиняться.

Після сніданку мама відправила мене до сусідки — допомогти з господарством. Я готувала їй обід, коли на подвір'ї загавкав пес. Це був звичний звук, що означав, що хтось наближається. Я подивилась у вікно і побачила, як сільський хлопець несе новини з іншого села. Я застигла на місці. Він приніс новину про те, що вже багато сіл в нашій місцевості отримали накази про евакуацію. Більше за все це мене налякало — серце наче застигло в грудях. Чи не буде це і для нас?

Я відчула, як тиск на серце стає все важчим. Здається, що ці стіни, які ми збудували навколо себе за всі ці роки, більше не захищають. Як буде далі? Я не знаю. Але думаю, що будь-яка спроба втекти від реальності буде марною. Тому я беру себе в руки, знову сідаю до книг і віршів.

Сьогодні вечір був спокійний, тиша огортала село. Я слухала, як вітер виводить свої мелодії через старі дерева. Моя душа ніби всотувала ці звуки в себе, намагаючись знайти спокій у серці. Це було схоже на маленьку молитву.

Вірш:

Тиша лягає на село,
Між деревами тане день.
Шепіт вітер, наче слово,
В якому біль і тінь не зникають.

Так, це був день спокою, хоча серце все ще було тяжким. Пам’ятаю, як я згадувала слова з книги Джойса, які мені підсвідомо прийшли на розум: "Ми завжди будемо шукати, навіть коли все здається зруйнованим". І я продовжую шукати — шукати спосіб зберегти себе, своє коріння, і навіть коли буде важко, не здаватися.

Знову в газеті пишуть, що Німеччина не збирається зупинятися на досягнутому. Новини про розширення війни, бомбардування, штурми. Весь світ на межі катастрофи. Я не можу більше ігнорувати це, не можу просто читати і забувати. Час настав, коли доведеться прийняти реальність.

Я все думаю про те, що якщо ми повинні пройти через все це, то зробимо це разом — я, моя родина, і наші спільні надії.

Щоденник Юстини
16 вересня 1939 року

Сьогодні день був важкий. Моя мама знову наполягала, щоб я не думала про війни і не читала постійно газети. Вона каже, що важливо думати про своє і не зволікати, адже є ще багато справ, які потрібно робити. Але я не можу позбутися відчуття, що все це рано чи пізно прийде і до нас. Вся сільська громада ходить похмура, як перед бурею. Ми всі усвідомлюємо, що на горизонті щось наближається. Це не просто плітки з інших сіл — це реальність, яка невідворотно нависла.

Незважаючи на все, я намагаюся знайти спокій у буденних речах. Допомогла мамі в господарстві — прибирала хлів, годувала курей і корову. Здавалося, що звуки, які я чула, допомагали зняти напругу. Муркотіння кота, що вмостився на сонці, гавкіт собаки, що бігала по двору, і навіть пташки, що співали в деревах, все це ніби приносило заспокоєння.

Коли увечері ми сиділи за столом, мама знову розповідала про те, як важко було під час першої війни. Вона завжди намагається навчити мене бути сильною, намагається не показувати страху, щоб ми не втратили надії. Але її голос іноді тремтить, коли вона згадує про наші важкі роки. Тоді я думаю про все, що може статися, і про те, як ми все це пережили.

Під вечір я знову вийшла на подвір'я, щоб подивитися на місяць, і відчула, як холодний вітер підкрадається через поля. Небо було чисте, і я вдивлялася в зорі, намагаючись знайти хоч якусь надію серед цієї темряви. Якось набридло відчувати безвихідь, але я знаю, що треба триматися.

Вірш:

У тумані сонце не світить,
Зорі загублені у темряві.
Та надія десь за горизонтом,
І вона все ж знайде шлях до мене.

Як би я не намагалася не думати про все це, війна та політична ситуація заповнили мою свідомість. Але я намагаюся зберігати мир у серці, навіть коли весь світ здається таким хистким. Я вірю, що хоч би яким був шлях, нам завжди вдасться знайти свою дорогу.

Сьогодні ми всі молилися в церкві. Спільна молитва, хоч і не могла змінити ситуацію, допомогла мені відчути, що ми разом. Це було наче маленька спроба віднайти силу, щоб зустріти будь-які труднощі, які нас чекають.

Новини:
У газеті повідомляють, що Німеччина продовжує наступ, захоплюючи все більше територій. Проте, на сході Польщі вже розпочалася евакуація. Країни, що зазнали агресії, почали формувати союз для боротьби з фашизмом, хоча багато хто сумнівається у швидкості реакції. Я думаю, що найближчі дні будуть вирішальними, і ми побачимо, як зміниться баланс сил.