Читати книгу - "Юстина (щоденник), mi larde"

Мама знову заборонила мені читати газети занадто часто, але я все одно слухаю новини, коли хтось приходить до нас із села. Вони всі хочуть бути в курсі, і, здається, всі розуміють, що ще не все втрачено. Але нам не вистачає часу.

Це була важка ніч. Я не могла заснути, і думки про те, що чекає на нас далі, не давали мені спокою. Може, я просто намагаюся зрозуміти, чому світ раптово змінився, а наше життя стало іншим. Та, як би там не було, я знаю одне: важливо зберігати надію.

Завтра я обіцяла мамі допомогти з сільськими справами, але в серці — тривога. Чи вистачить нам сил?

Щоденник Юстини
18 вересня 1939 року

Сьогодні зранку я прокинулася від тривожного стуку в двері. Це був сусід, він приніс новину, що німецькі війська вже на західних кордонах нашої країни. Я не могла повірити своїм вухам. Ще вчора ми розмовляли про це як про якусь віддалену загрозу, але тепер вона стала реальністю. Кожен момент, кожен рух — все здається важливим. Ми на порозі чогось великого, і всі ми знаємо, що це буде тяжкий час.

Мама залишалася спокійною, хоча я бачила, як в її очах змішувалася тривога і рішучість. Вона сказала, що треба бути готовими, і що найбільше ми можемо зробити зараз — це бути разом і працювати, щоб хоч якось зберегти хоч якусь частку нашої стабільності. Вона завжди була сильною жінкою, але навіть її слова не допомагають затушити цей біль і страх, що гнітить.

Ми знову працювали на господарстві — збирали врожай, готували їжу на зиму. Всі ці звичні справи, які раніше здавалися такими буденними, тепер стали нашими маленькими островами спокою. Коли працюєш, втрачаєш відчуття часу, і хоча ми були виснажені, не було іншого способу втекти від думок. Здається, це єдиний спосіб зберегти себе.

Після обіду я вирушила на подвір’я, бо відчула, як хочеться подихати свіжим повітрям. Вітер цього дня був сильним і холодним, і дерева, що росли навколо, свистіли під його натиском. Вітер ледь не зривав з гілок жовте листя. На цьому фоні я згадала вірш, що прочитала нещодавно:

Вітер по полю йде,
Зриває листя з дерев.
Він не зупиниться,
І серце моє — теж.

Ці слова так точно відображають мої почуття — так, ніби цей вітер несе з собою не лише осінь, а й майбутні випробування. Я думаю про те, що буде, якщо війна прийде і до нас. Ми, як і всі інші, повинні бути готовими до найгіршого. І в цей момент, коли знову почала морозити на душі, я зрозуміла одну просту річ: все, що ми маємо, це наші рідні, наша земля і наша надія. І навіть якщо це виглядає такою маленькою та беззахисною перед обличчям всього цього, я хочу вірити, що це все ще має значення.

Ввечері я почала писати листа до Юзефи. Пишу про те, як важко нам усім зараз, як люди починають переживати, як змінюється все навколо. Я знаю, що Юзефа чекає мого листа, і тому я намагаюся знайти хоч кілька теплих слів для неї. Я згадала, як ми разом сміялися, коли сиділи на лавці в Варшаві і розмовляли про все на світі. Це було так давно, а зараз здається, що ці миті вже стали частиною іншого життя.

Новини зі світу:
У газеті знову повідомляється, що Німеччина захопила ще кілька міст на заході Польщі. Також йдеться про те, що Великобританія та Франція офіційно оголосили війну Німеччині. Усе це тільки додає мені страху і занепокоєння, але я намагаюся не показувати це вдома. Мама каже, що важливо підтримувати в родині атмосферу надії, навіть якщо ми всі вже відчуваємо, що ситуація погіршується.

Сьогодні на вечірній молитві я думала про своє місце в світі, про свою країну. Я зрозуміла, що хоча ми всі на порозі важких випробувань, ми повинні триматися разом. Можливо, саме в єдності ми зможемо знайти сили вистояти перед всім, що приходить.

Вірш:

Ми вночі молимося за мир,
Бо серце болить від безсилля.
Але знаю, що навіть у темряві
Ми збережемо свої крила.

Це була моя ніч, і я вкотре помітила, як змінився мій погляд на все. Вже не так важливо, скільки часу залишилося — важливо те, що ми зробимо зараз.

Щоденник Юстини
20 вересня 1939 року

Ці кілька днів змінили все. Сьогодні я намагалась не думати про новини, але вони все одно, немов чорні хмари, закрили сонце. Я отримала листа від тітки Хельги — вона пише, що в Варшаві також неспокійно, люди схвильовані. І хоча життя не зупиняється, війна вже торкнулася всіх, навіть тих, хто ще вчора вірив, що це не їхня історія.

Зранку ми з мамою довго сиділи за столом, пили каву і говорили. Мама згадала свою молодість, розповідала, як під час Першої світової війни вона і її батьки жили в постійному страху. Але її слова були спокійними, наче вона вже пережила все, що могла, і тепер нічого не може зламати її дух. Вона постійно підбадьорює мене, хоча в її очах я помічаю незрозумілу тінь.

Ми працювали на полі, заготовлювали продукти на зиму. Сонце палило, але вітер був холодний, наче щось наближалося. Це той самий вітер, який я відчувала кілька днів тому, коли стояла на полі й дивилася на небо. Його холод відчувається у всьому, навіть у землі, в якій ми працюємо. Якби я могла, я б просто забрала маму і всіх своїх рідних, втекла б кудись подалі, подалі від цієї війни. Але, знаючи маму, я розумію — втеча не завжди може допомогти.

Увечері, після роботи, я знову сіла за письмовий стіл і писала листа до тітки Хельги. Пишу про все, що відбувається в селі, про хвилювання, про те, як ми намагаємося пережити цей час. Згадую про Варшаву, її вітрини, як ти любила ті маленькі кафе, де ми разом пили каву та сміялися. Тепер це здається таким далеким, як сон, якому не судилося збутися. Все, про що ми мріяли, тепер здається таким недосяжним.

Ночами я почала писати вірші. Вони були короткими, але всі вони якось нагадували мені про майбутнє. Про те, що нам треба бути сильними, про те, що віра і надія ніколи не повинні покинути нас. Я часто пишу про те, що на серці, про цей безперервний страх і водночас спокій, який я намагаюся знайти. Ось один з віршів, який я написала: