Читати книгу - "Юстина (щоденник), mi larde"

Я мовчу, бо слова не лягають,
Бо світ змінюється, та не я.
Вітер стихає, але не у серці,
І я чекаю — чекаю на світанок.

Сьогодні ми знову працювали на господарстві. Мама допомагала з тваринами, а я готувала їсти. Вона змушує мене бути сильною. Я розумію, чому вона так робить. Вона не хоче, щоб ми падали духом. Тому вона завжди намагається показати, що ми можемо все витримати.

Мама частіше стала згадувати, як колись їй доводилося самій виховувати нас, коли батька не було вдома. Вона, без сумніву, вчила мене бути сильною жінкою, такою, як вона сама. Її мудрість і терплячість, її сила і витривалість завжди мене надихали. Але тепер я бачу, що в її очах з'явився страх — і він мені здається настільки справжнім, що я не можу не думати про те, що на нас чекає.

Вечір. Вітер не зупиняється, як і наші тривоги. Я сиджу з мамою, слухаю, як вона співчуває сусідам, як важко їм. Мати завжди намагається бути підтримкою для інших, вона ніколи не показує страху, але я відчуваю, як важко їй.

Знову пишу вірш:

Все зміниться, і я це знаю,
Але до кінця не скажу, що ми здамося.
Поки живемо — будемо боротися,
А смерть — не кінець, а початок чогось нового.

Це моя ніч. Спокійна і тривожна одночасно. Але я розумію, що саме так зараз живе кожен з нас. Вірю, що навіть серед цієї темряви ми знайдемо шлях.

Щоденник Юстини
22 вересня 1939 року

Сьогодні зранку я взяла в руки книгу Максима Рильського. Його поезія завжди була моєю втіхою, особливо в такі тривожні часи. Мама знову зайнята господарством, але я помітила, як вона спостерігає за мною, коли я читаю. В її погляді є щось глибоке, мовби вона хоче, щоб я знайшла в цих словах відраду. Якби вона могла, вона б усе зробила для того, щоб я була спокійною, але ми обоє знаємо, що в цей час спокій — це привілей для тих, хто не розуміє, що відбувається.

Я відкрила "Пісню про рушник" Рильського. І його слова якось так зворушили мене, ніби я переживала їх у своїй душі. Кожен рядок був наче відголоском моїх думок про рідну землю, про людей, про те, як важливо зберігати те, що ми маємо, навіть коли темрява нас оточує. Ось рядки, які я вирізнила для себе:

О земле рідна, земле моя,
Ти мати, що на руках нас тримала,
Ти в серці моєму живеш,
І навіть війна тебе не зламає.

Я, звісно, не могла не розповісти мамі про ці слова. Вона слухала, не перериваючи, і її обличчя стало ще більш серйозним, а очі затуманились, ніби її думки потрапили кудись у минуле, коли вона була молодою, а життя було простішим, хоч і складним одночасно.

Мама каже, що потрібно бути сильними, і вірить, що ми витримаємо все, що б не сталося. А я згадала ще один вірш Рильського, що читається як пророчий:

Тільки не забудь, мати, свою землю,
Нам, щоб жити, не треба нічого.
Ми будемо вільні, ми будемо разом,
І на світі лиш буде правда і воля.

Читаючи ці рядки, я відчула, як у мене серце розцвіло надією. Це ж бо про нас! Це ж ми, українці, які пройшли через стільки випробувань і ще витримають усе! Я зрозуміла, що це не просто слова, це дійсно наша сила — сила в тому, що ми маємо свої корені, свою землю, і ми ніколи не дозволимо, щоб нас зламали. Вірш став для мене, як заповіт, як настановлення для майбутнього.

Вітер за вікном знову реве, дерева качаються, як птахи в клітці. Відчуваю, що повітря наповнене тягарем, але в душі я відчуваю полегшення. Якщо слова Рильського можуть надихати, значить, і ми, як нація, маємо силу боротися. Я поділилася з мамою своїми думками, і вона лише кивнула, мовчки погоджуючись, хоча я знаю, що її роздуми більше, ніж слова. Вона була, є і буде для мене найкращим вчителем життя, навіть коли ми не говоримо багато. Ми просто розуміємо одне одного.

Після обіду я сиділа в саду, вдивляючись у хмари, що пливли повільно на заході. Знову згадала поезію Рильського:

Ти, моя рідна, ти моя доле,
Не дамо тебе нікому зламати.
Бо з нами земля, з нами віра,
І не перемогти нас нікому.

І я знову відчула, як серце спокійніше б’ється. Мабуть, ця поезія і ці моменти дають мені силу витримати цей неспокій. Як би не було важко, треба вірити, що все зможе бути добре, і ми будемо разом, як ми завжди були.

Сьогодні, коли я лягала спати, мені снилася Україна. Здається, це було щось не з цього світу — поля зелені, дороги, вільні від усього цього хаосу. Мама говорила, що ми маємо залишити своє серце на рідній землі, навіть коли весь світ буде крутитися навколо нас.

Я готова йти за цими словами, за цією надією, яка залишається всередині, навіть коли навколо нас темніє.

Щоденник Юстини
25 вересня 1939 року

Цього дня я занурилася у поезію мусульманських поетів. Я завжди була відкрита до нових культур та ідей, і хоча моє серце більше належить українським митцям, я вірю, що в кожній культурі є щось, що можна зрозуміти і пережити. І ось, сьогодні я дістала книгу з віршами Руми — великого суфійського поета, чий голос, хоч і далекий від нашої землі, все ж таки звучав дуже близько. У його віршах є щось особливе, якесь глибоке розуміння душі, світу і того, що відбувається за межами видимого.

Я відкрила один з віршів Руми, і ці слова, хоч і були чужими мені по суті, вразили своєю глибиною. Я переписала їх:

Ти — це не тіло, ти — це душа,
Ти — це той, хто бачить і розуміє.
Твоя сила — в тиші, твоя сила — в серці,
Ти — це світ, і ти — це небеса.

Ці слова були настільки простими, але вони відкрили переді мною інший вимір існування. Я прочитала їх кілька разів і, здається, навіть зрозуміла щось важливе. Важко передати словами, але їхня істина і спокій якось оселилися в моєму серці. Як часто ми шукаємо зовнішні сили, як шукаємо щастя в тому, що оточує нас, але Рума нагадує, що все ми маємо всередині себе.

Після того, як я прочитала ці вірші, я вирішила, що хочу більше дізнатися про мусульманську поезію, про їхні переконання та світогляд. Я пам’ятаю, як тітка Хельга говорила, що у кожній культурі є своя краса і мудрість, і ми повинні вчитися бачити її.