Читати книгу - "Юстина (щоденник), mi larde"

Також сьогодні знову отримала свіжу газету, і там пишуть про зростання напруженості на міжнародній арені. Вітер змін і хаосу буквально відчувається в кожному слові, навіть коли вони розповідають про поезію і культуру. Світ здається зануреним у хаос, і я відчуваю, як це все торкається мене. Можливо, це ще один сигнал, що ми повинні шукати спокій і сили всередині себе, де б ми не були.

Увечері я сиділа в саду, думаючи про все, що зараз відбувається. Це, здається, було абсолютно необхідно — оця внутрішня тиша і спокій, які я відчувала в поезії Руми. Я ще раз перечитала вірш і подумала про те, як важливо зберігати спокій в такі буремні часи. І мені здається, що саме такі моменти, як ці вірші, дають сили. Вони нагадують про вічні речі, про те, що всередині нас є світло, яке ми можемо нести навіть у темряві.

Згадався ще один вірш, який я писала сама:

І в темряві серце горить,
У сні й наяву, у тіні ночі,
Ми — це не тіла, ми — це душі,
І не згасне вогонь, навіть коли все затихає.

Відчуваю, як слова наповнюють мене якоюсь силою. І хочеться вірити, що це не просто слова, а насправді відгук серця. Тільки від нас залежить, чи вміємо ми це світло знайти в собі.

Щоденник Юстини
30 вересня 1939 року

Сьогодні, відкриваючи нову книгу, я поринула у світ британської літератури. Це був роман Джейн Остін, який мені подарували під час мого візиту до Варшави. Здавалося, що між рядками цього твору приховані всі ті тонкі нюанси людських взаємин і загальнолюдської мудрості, яку так важливо розуміти в кожному часі.

Роман називався "Гордість та упередження". Мене заворожив кожен елемент цієї книги: здатність Остін зобразити так чітко характери людей, їхні переживання, часто протилежні, у кожній ситуації. Я не могла відірватися, читаючи про боротьбу між коханням і соціальними нормами, які так сильно впливали на людей того часу. Спостерігала за Елізабетою Беннет та її стосунками з містером Дарсі, які спочатку виглядали невідповідними, але з часом ставали зрозумілішими і глибшими.

Знаєш, мама, я думала, що ці відносини — це лише вигадка. Але тепер, коли читаю, я розумію, як мало ми все ще змінюємось. Це було вчора, це є сьогодні. Люди часто приховують свої почуття через страх бути непонять. Так було і тоді, так є і зараз. Здається, що розуміння одне одного – це найскладніше завдання у всіх епохах.

В обід, коли мама займалася господарством, я вирішила ще трохи заглибитися в англійську літературу і взяла до рук книгу Чарльза Діккенса. "Олівера Твіста" я раніше читала, але знову перечитала її в цей вечір. Олівер був таким чистим і наївним, і це, як завжди, не мало щастя в цьому світі. Діккенс не боїться показувати ту темну сторону життя, яку багато хто намагається приховати. Але його герої, навіть у найскрутніших ситуаціях, знаходять шлях до правди і свободи. Читаючи, я зрозуміла, як багато в нашому світі також темряви, але водночас і світла, яке може бути знайдене навіть в найважчі моменти.

Книга була про долю бідних дітей в Лондоні, і мене дуже вразила одна думка, що я записала:
"Немає нічого більш важливого, ніж людяність до ближнього. Вона — це те, що тримає нас разом."

Вечір провела з думками про те, як це все має відношення до нас, до України, до наших людей, які щодня стикаються з труднощами. І знову, як і після Руми, я відчула, що хоч у кожного з нас різні шляхи, ми всі шукаємо того самого — розуміння і милосердя.

Також хочеться написати вірш. Я давно не писала. Але цей вечір змусив мене повернутись до паперу:

В світі, де темрява і біль,
Ми шукаємо світло у словах,
Ми віримо в добро, що всередині нас,
І навіть вночі не згасає ця надія в очах.

І ось, коли я дивлюсь на ці слова, розумію, що, можливо, неважливо, що з нами відбувається навколо. Важливо лише, як ми переживаємо це, як реагуємо. І якщо ми не втратимо своєї людяності, якщо будемо вірити в добро і в любов, то навіть темряву можна подолати.

Щоденник Юстини
3 жовтня 1939 року

Сьогодні я вирішила прогулятися лісом. Всі ці дні напруга у серці не дає мені спокою, і мені треба було знайти момент для себе. Ліс виявився тим місцем, де можна затримати подих і дозволити собі забути про все на світі, навіть якщо це на кілька хвилин. Я майже не помітила, як вийшла за межі села і опинилася серед дерев, що почали вже обертатися в кольорові відтінки осені. Листя жовтіло, червоніло, золото розливалося по землі, як казковий килим, на якому можна було лежати і мріяти.

Вітри, що линули з лісу, спокійно колихали гілки дерев, а їхній шелест був як пісня — така ж тихо-заспокійлива і нескінченна. Вони, здається, шепотіли один одному стародавні таємниці. Хоч і не було багато сонця, я відчувала тепло в кожному промінчику, який проривався крізь густі гілки. Сонце тільки-но сховалося за обрієм, залишаючи за собою м’яке золоте світло, що сповнювало ліс особливим, майже магічним відчуттям.

Я підійшла ближче до струмка, який протікав між деревами. Вода була така чиста і прозора, що я могла бачити кожен камінь на дні. Річка виглядала як дзеркало, відбиваючи світло і дерева, які стояли мовчазно, ніби віки споглядали за тим, як цей струмок вічно тече вперед. Часом на воді з’являлись малесенькі хвилі, коли вітер торкався її поверхні, і вони танцювали, ніби маленькі примари.

Як же тут було тихо, тільки шурхіт листя і легкий подих вітру порушували це спокійне царство природи. Слухаючи це, я думала про те, як цей ліс усе розуміє. Він не питає, він просто існує, живе, дарує своє тепло і захист усім, хто йде серед його дерев. Відчувається, як ліс поглинає кожну мою тривогу і змушує мене забути про все, навіть про себе. Листя на деревах тремтіло, ніби намагаючись сказати щось важливе, щось відгукувалось у душі. І я подумала, що цей ліс, як і всі природні світи, знає більше, ніж ми. Він розуміє, як все з’єднано в нескінченному колі життя.