Читати книгу - "Юстина (щоденник), mi larde"

Прогулянка дала мені сили. Я відчула, як заспокоїлася і знову стала з’єднаною з цим світом. Кроки ставали легкими, мовби я також ставала частиною лісу, частиною цієї гармонії, що панує між деревами і землею. Кожен подих був важливим, кожен рух на цих стежках — немов пісня лісу, який співає для тих, хто чує.

У цьому лісі можна було залишитися назавжди, забути про всі світи. Ліс, здається, обіймає тебе своїми високими деревами, їхніми тінями і шелестом листя, і дає тобі усю свою силу. Тут немає ні жорстокості, ні болю. Тут є тільки життя — таке, яке треба берегти.

Коли я повернулася додому, вже була ніч, і небо розкривалося величезними зорями. Я сиділа на лавці біля дому і дивилась на них. Здається, кожна зірка розповідала свою історію, а все навколо тихо і мирно спочивало, як і сам ліс.

Ці моменти з природою — це щось, що не можна описати словами, це те, що ти відчуваєш тільки серцем. Тільки коли стоїш на межі лісу, коли вітер обвиває тебе своїми холодними подихами, коли дивишся на зорі і слухаєш тихе шепотіння природи, ти розумієш, наскільки все на світі є взаємопов’язаним і важливим.

Я обов’язково повернуся сюди.

Щоденник Юстини
7 жовтня 1939 року

Ліс... Я не можу викинути його з голови. Ще й досі відчуваю тепло від сонця, що торкалося обличчя, коли я йшла стежками між деревами. Ці моменти здаються безцінними, як зустріч з самою природою, з її мовчазною мудрістю. Я думаю про те, чому люди так мало звертаються до лісів, чому ми так часто забуваємо про природу, яка дає нам все, навіть коли ми цього не помічаємо.

Сьогодні я знову вийшла на прогулянку. Вітер був сильним і холодним, але в ньому було щось живе — він наче несе в собі дух лісу. Кожен порив забивав у груди свіжий запах вологого листя і дерева. Багато гілок вже покривалося інеєм, бо ніч була морозною, і коли я ступала на землю, під ногами був хруст. Ліс у цей час має свою особливу атмосферу — він мовчки спить, а ти відчуваєш його спокій і водночас його могутність. Я зупинилася на хвилину, слухаючи, як все живе навколо.

Здається, що весь ліс у ці моменти просто стишується, коли ти стоїш між деревами. Лише вітер, який шурхотить листям, нагадує про рух. Птахи не співають, і навіть тіні дерев здаються глибшими, зловіснішими. Я бачу, як останні листки опадають з дерев, падаючи повільно, ніби прощаючись з літом.

Несподівано почувся звук — це був крок тварини. Я замовкла і оглянулася. За кілька кроків від мене біжить лисиця — вона здається такою невидимою, такою спритною, що не встигаєш зрозуміти, де вона зникла. Ліс живе своїм життям, в ньому всі знайомі й чужі істоти рухаються в своєму природному порядку, і це нагадує мені, як важливо не втрачати своєї гармонії з природою. Ми часто відриваємося від цього зв’язку, і часом здається, що ми вже забули, як жити у цьому світі спільно.

Повертаючись додому, я побачила, як західне сонце забарвлює небо в ніжні відтінки рожевого і золотого. Все навколо мене стало як втілення ідеї гармонії. Сонце, яке квапливо ховається за горизонтом, наче символізує завершення ще одного дня, який приніс багато нових думок і переживань.

Мама знову сиділа на своєму місці біля вікна. Вона любить дивитися на захід сонця, хоча й не каже про це. Я сідаю поруч, і ми мовчимо. Я знаю, що і вона розуміє, як важливо зберігати цей спокій. Ліс, сонце, ці моменти тиші — вони вчать нас не боятися змін, а зустрічати їх з відкритим серцем.

Я дістала з сумки одну з книг, що мені подарували в Варшаві — "Великий Гетсбі". Читаючи її, я відчувала, як перші сторінки поглинають мене. Відомий американський письменник Фіцджеральд вміє так описувати людей, їхні мрії і невдачі, що здається, ніби ти сам опиняєшся в центрі цієї історії. Кожна сторінка переносить мене у світ, де все ідеально, але в той же час непередбачувано. Мрії людей, їхні амбіції і жертви — все це змішане з тінями їхніх самих внутрішніх конфліктів. Ті ж самі ідеали, прагнення, надії, але скільки туманних ліній між ними...

Мама десь поруч, і в її очах я бачу ті ж питання, які ставлять собі персонажі Фіцджеральда: Чи справді ми досягли всього, чого хочемо, чи це лише тимчасові марення?

Я запишу ще один вірш:

Між тінями дерев і світлом ранку,
Ми шукаємо істину, що не шукає нас.
У лісі, де все дихає миром і тишею,
Відчуваємо, як розривається душа від відповідей, що не даються.

Знову відчуваю, як природа стає моєю мовою. Вона дає відповіді навіть на запитання, яких ми боїмося. Тільки треба бути готовим їх почути.

Щоденник Юстини
10 жовтня 1939 року

Сьогодні знову я сиділа в саду, на тому самому місці під старим дубом, що росте біля нашої хати. Листя, що падає, стало м’яким килимом, і це натхнуло мене написати ще кілька рядків. Я відчуваю, що осінь — це мій час, моя тиха, самотня пора. І ось що вийшло:

Осінь приходить тихо, мовчки,
Листя розповзається по землі,
І вітри несуться в обійми лісу,
Забираючи всі думки на межі.

Відходить день, і ніч стоїть на сторожі,
Тіні тягнуться, шукаючи світла,
Мовчать всі звуки, тільки листя шелестить,
Як стародавні пісні в серці сплітаються.

Ці рядки виникли з глибини душі, де ще досі звучать ехо тихої осінньої ночі. Я не знаю, чому, але мені здається, що природа завжди зберігає відповіді на всі питання, навіть якщо ми їх не можемо вимовити. Листя, що падає, з кожним рухом нагадує про минуле, про часи, які ми не можемо повернути, але які живуть у нашій пам'яті.

Це час, коли все навколо мовчить, але, мабуть, саме в тиші відкривається найголовніше.

Я продовжую свої читання. Сьогодні розпочала книгу "Велика надія" Джона Голсуорсі. Читаючи, я відчуваю, як слова поглинають мене, а сама історія стає моєю. Тема любові, боротьби за своє місце в житті, бажання досягти чогось великого — все це резонує зі мною. Може, саме тому я так багато пишу про природу. Вона, на мою думку, завжди була найбільш справжньою, навіть коли я не розуміла її. І з кожним рядком я розумію більше.