Читати книгу - "Юстина (щоденник), mi larde"

Ще один вірш прийшов до мене сьогодні:

Коли зникають останні промінці,
І вечір торкається душі,
Я мрію про спокій, про тишу,
Що приносить мені осінь, на гіллі.

Ті тіні, що змикаються в кольорах,
Ті листки, що вкривають землю,
Це все мої мрії, що лягають під ноги,
І летять, як згаслі зірки, у темряву.

Я завжди вірю, що через поезію можна передати те, що не можна виразити словами. Сьогоднішній день був важким, бо все ще в голові були спогади про події в світі, але ці рядки дали мені спокій. Мабуть, інколи для того, щоб знайти мир у серці, треба просто зупинитися і подивитися на навколишній світ з іншого боку. Написати те, що з’являється, коли душа знаходить спокій.

Природа — це моя найбільша муза. Вона ніколи не зрадить, і не буде вимагати від тебе чогось надмірного. Вона просто існує, дарує свої чудеса. І я, в свою чергу, можу писати про все це, намагаючись передати хоча б маленьку частину того, що відчуваю в ці миті тиші.

Щоденник Юстини
15 жовтня 1939 року

Сьогодні вранці, коли сонце тільки почало підійматися, я стояла в саду, серед квітів, і відчувала, як усе навколо наповнюється теплом. Птахи співали, вітер ніжно лоскотав обличчя, а в душі відлунювала думка, яку я носила з собою вже давно. Мені захотілося заспівати, виразити свої почуття словами і мелодією. І я написала пісню про кохання, таку ніжну і водночас болючу.

Співала її серед квітів і дерев, коли душа була повна якогось тихого суму, наче осінь приносила не тільки спокій, а й щось гірке. Кохання — це не просто мрія, це біль, це спогади, це чекання, яке може бути нескінченним. Але, може, саме тому воно таке справжнє.

Ось що вийшло:

Під небом синім, серед квітів я стою,
Ти мовчки дивишся, а я тебе чекаю.
Вітри торкаються моїх волошкових очей,
Чи почуєш ти, як серце моє б'ється в тиші?

Вітри носять мої пісні до тебе,
Але ти не чуєш, ти не чуєш.
Я співала для тебе, як дощ для землі,
Та серце моє залишається пустим.

У саду квіти — як твої обійми,
Та коли вони зів'януть, знову залишусь одна.
Ти прийдеш, може, потім, може, ніколи,
Але я буду чекати, поки не згасне світло.

Ці слова, може, не зовсім прості, але я відчуваю, як вони допомагають мені звільнити душу. Вони з'явилися з моїх глибоких переживань, з роздумів, що кохання може бути і радістю, і болем одночасно. І я співала, і сльози, і радість перемішувалися в одному. Співала про ту надію, що завжди живе в нас, навіть коли здається, що все зникло. Я відчувала, як це виливається в голосі, як хвилі звуків перериваються на кожному слові.

Я завершила співати, а навколо мене залишилася тиша. І ось ця тиша була така глибока, що здавалося, ніби весь світ навколо мене притих і слухає. І я зрозуміла, що інколи найкращі пісні з'являються саме тоді, коли все мовчить, і ми самі залишаємося зі своїми почуттями.

Мама підійшла до мене в саду і сказала, що я співаю, як колись співала її сестра. Її слова заспокоїли мене. Якось незримо це кохання передається в поколіннях — ми не можемо уникнути його, навіть якщо це інколи боляче.

Я сиділа на лавці, дивлячись, як сонце починає опускатися за горизонтом, і думаючи про те, що час — це ще одна невидима нитка, що зв'язує нас із нашими надіями, страхами і мріями. І я знову повернулася до мого вірша. Він став ще більш відвертим, ще більш реальним. І можливо, це саме те, що я шукала всю свою молодість — шлях через болючі істини до мирного спокою, який дарує природа, музика і поезія.

Щоденник Юстини
20 жовтня 1939 року

Сьогодні вранці ми з мамою, як завжди, були на кухні разом. Ніщо не може зрівнятися з тим теплом, що відчуваєш, коли готуєш страви разом з мамою в нашій старій кухні, де на столі ще зберігаються сліди від минулих поколінь. Звуки кухонних приборів — це музика мого дитинства: тріск дерев'яної ложки, стукотіння ножа по дошці, шипіння на пательні. І цей запах, що виходить з печі, коли мама готує, — він є символом дому, тепла і затишку.

Сьогодні ми вирішили приготувати борщ — класичну страву нашої родини. Я обожнюю цей суп, і завжди, коли він вариться, в будинку стає особлива атмосфера. Мама нарізала буряк, додала цибулю, моркву і картоплю. Я потім змішала все разом, порізала часник і додала в каструлю. Поки варився борщ, ми з мамою готували пиріжки з капустою — наше улюблене. Тісто виходить неймовірно м'яким, а начинка смачна, майже як з дитинства. Я не можу вірити, що іноді навіть таке просте готування може приносити стільки радості. Здається, що в цих звичних рухах, в цьому щоденному готуванні, є щось магічне. Кожна страва, яку ми готуємо, є частиною нашої історії, нашої родини.

Я згадала той момент, коли ми з мамою вперше приготували вареники з вишнями. Я була ще маленькою, і все, що мені було потрібно — це просто допомогти. Але з кожним роком все більше я відчуваю, як цей процес стає частиною мене. Як я самостійно замішую тісто, як вибираю найкращі вишні для начинки. І як, коли вареники вже готові, ми разом їх їмо, і мій сміх звучить у цій маленькій кухні, а мама сміється разом зі мною.

Тоді я згадала, як ще кілька років тому ми з мамою часто ходили до лісу по гриби. Вона показувала мені, де ростуть найбільші і найсмачніші гриби. Ми приносили їх додому і готували з них смачні страви — супи, пиріжки, тушковані гриби з картоплею. Це була наша традиція, яку я дуже ціную і якою завжди буду дорожити.

Поки борщ варився, ми розмовляли про те, як важливо мати власну традицію, якою б маленькою вона не була. В такі моменти я розумію, як сильно наша родина тримається за свої звичаї, свої рецепти, свої улюблені страви. Кожен інгредієнт, кожен рух, кожен запах, що наповнює кухню, є частиною того, що ми будуємо, що ми зберігаємо в серцях.

Після обіду, коли борщ був вже готовий, я сиділа за столом, смакуючи кожен ковток. Мама поклала на стіл свіжі пиріжки з капустою, і я відчула, як все у світі стає на свої місця. В цей момент все здається таким простим, таким правильним. І хоч у світі зараз багато змін, а війна несе свої темні хмари, в наших руках залишаються ті маленькі радощі, які можуть дати сили на кожен новий день.