Читати книгу - "Академія Ніваріум. Літня практика, Анна Скрипка"

Тяжко зітхнула, але все ж таки закапала очі, розмірковуючи так: якщо вчора кілками не забили, то й сьогодні не накинуться. Однак, після того, як поставила зілля поруч із сумкою наставника, все ж дістала своє дзеркало.

"Я уб'ю його", - подумки простогнала я, демон згідно забурчав. Як я й думала – краплі змінювали колір очей на холодні відтінки, але моя демонічна природа перекрутила дію зілля. Очі справді перефарбувалися, але як! Синя зіниця, блакитна райдужка та сірий білок – відмінне маскування! Та я з очима, що міняються під настрій, і те менше уваги привернула б!

Гаразд, видихнула, порахувала до десяти, послала все в далеку далечінь і поклала дзеркало в сумку. Рука одразу мимоволі вихопила пляшечку з одним із заготовлених для Яноша зіллям. Здивовано подивилася на свавільну кінцівку. У той же час прийшли емоції демона – здивування, недовіра та радість. Це що ж, він перехопив керування над тілом? У людській іпостасі? Мабуть, так починається злиття... Хм, гаразд, колись це мало статися.

Перевела погляд на пляшечку, що схопив демон – без етикетки. Ясна річ, що моє друге я жадає помсти, але напоювати Абігора невідомим зіллям, особливо в розпал справи, та в селі з підозрілим населенням – погана ідея. Порилася ще в сумці: о, а ось це те, що треба! Тепер необхідно підгадати момент та підлити це у питво.

Коли я вийшла на кухню, Карро вже сидів за столом, сумно поглядаючи на тарілку, наповнену якоюсь кашею. Поруч сиділа причина такого його стану - Далія, яка самозабутньо щось розповідала і час від часу хапала його за руку, начебто забуваючись. Ха-х, хтось реально вірив, що йому дадуть спокій?

На мене ж дівчисько глянуло лише миттю, буркнувши при цьому щось вітальне і огорнувши презирством. Ну, тут без змін. Леліка привітавшись, відразу поставила переді мною тарілку з такою ж кашею і чашку з трав'яним відваром. Чудово!

- … такого страху натерпілася, як тепер спати лягати, коли таке чудовисько у нас завелося? - краєм вуха почула я белькотіння доньки старости.

- Даліє, за весь час, що ви мені про вчорашнього монстра розповідали, я жодного разу не почув, що конкретно трапилося, – стомлено відповів наставник.

- Так я ж говорю, - знову притиснулася до нього «потерпіла», - сон у мене чуйний, а тут чую: шкрябає щось по стіні, пихкає і гарчить, і ніби голосом могильним щось люто бурмоче…

Тут ми на пару з Абігор подавилися: я кашею, він – сміхом. Рукою прикрився, вдав, що закашлявся, а сам тихо посміюючись, на мене коситься, зар-раза!

- Я хотіла у вікно, в проміжок подивитися, - продовжувала тим часом Далія, - а там чудовисько це рогате! На мене дивиться, очі полум'ям горять, зубищами здоровенними клацає, а з них слина так і капає! На підвіконні навіть дірки пропалило! А потім як заволає! Аж серце в п'яти покотилося! Я сховатись встигла, а воно, не інакше як зі злості нам у дворі все перевернуло, мотузки білизняні порвало і стовпи поламало.

«Ото, заливає! Талант казкарки від тата успадкувала чи там і матуся за словом у кишеню не лізе? Діри, бачите, слинами пропалила ... та то від пазурів залишилося! А щодо моторошного вию – так тобі сама баньші позаздрила б!» - подумки пихкала я, але, як не дивно, від цієї брехливої ​​балаканини була користь - я змогла вигадати вдалий момент, щоб непомітно підлити зілля Абігору в чашку. Але наприкінці оповіді все ж таки не стрималася і глухо рикнула. Миттєво всі повернулися до мене.

- А-я-яй, Ніко, відрижка за столом - як не соромно! — одразу глузливо вставив Карро. А потім залпом осушив чашку з відваром і, прихопивши злючу мене під лікоть, поспішив на вихід. – Дякую за докладну розповідь, люба Даліє, піду розбиратися з вашим жахливим чудовиськом!

***

- Ну, що, чудовисько, давай з тобою розбиратися. Я коли вранці просив коротенько переказати події, якось не подумав, що у твоїх героїчних подвигів можуть бути побічні ефекти, - глузливо сказав мені наставник, як тільки ми відійшли від села, ідучи, судячи з напрямку, до кладовища. Мовчки зиркнула на нього, похмуро чекаючи продовження:

- Ну то розказуй, ​​що ти там учора творила? Навіщо стовпи поламала, по вікнах невинних дівчат заглядала? Що ще було?

- Нічого не було, - непривітно пробурчала я. - Зі стовпом випадково вийшло - демон сили не розрахував, ми поспішали. У вікно Далії теж не спеціально лізли - я прорахувалася. А більше нічого не було.

- І все то в тебе ненавмисно… Ну гаразд, стовпи, вікно… але одного не розумію, мотузка тобі навіщо потрібна була? - продовжував допит Абігор.

– Руки тобі зв'язати.

- Що? Це ще навіщо? – спантеличено запитав хлопець, навіть зупинився і витріщився на мене.

- А як мені ще було тебе на своїй спині закріпити?

Наставник задумливо гмикнув на моє пояснення та продовжив шлях. Ми до цього часу вже підійшли до самого цвинтаря і звернули у бік першого стовпа зі зіпсованим заклинанням. Абігор мовчки оглянув свою вчорашню роботу і пішов далі. Через якийсь час я не витримала і запитала:

- Що ми шукаємо?

- Це, - відповів Карро, зупиняючись навпроти третього стовпа зі зіпсованими символами. Однак тут, на відміну від попередніх, нову зв'язку заклинань, вирізану Гором, було пошкоджено, причому навмисно. – Я якраз закінчував із останньою опорою, коли на мене упирі напали. За часом це було зарано – їх хтось закликав. А ще цей хтось порушив захист цвинтаря.