Читати книгу - "Прочитай мене!, Євген Дмитренко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тихо в ночі... тихо у лісі...
звірі втомилися й спати вляглися.
Сплять дуже міцно вовки та зайчата,
ведмеді, лисиці, ховрахи та більчата.
Спить хом'ячок сховавшись у нірці,
спить і кажан повисши на гілці.
Лосі заплющили очі й дрімають,
храпом тихесенько пісню співають.
Дятли в дуплі, миші у пнях,
солодко сплять після тяжкого дня.
Всі працювали та дуже втомилися,
вечір настав — всі спати вмостилися!
Та раптом усім довелося прокинутись,
піднятися з ліжка й деінде сховатись.
Бо ж, щось серед ночі збудило звірят,
щось налякало вовків та зайчат!
І страшно в ту мить стало білці й лисиці,
страшно ведмедю та страшно куниці.
Птахам, взагалі стало боязно й млосно,
що всі вони в нірки, до звірів у гості.
А старий кабан сховавсь під диван!
А маленька мишка сховалась під шишку!
Бобри під стовби, щури під кору,
усі поховалися й чекали біду!
Тоді й комахи затрусились від страху,
трусились жучки, черв'ячки та мурахи.
І всі в один голос: «Я більш не засну!»,
бо всіх налякало потаємне «ху-ху!»
Ой страшно вночі, і в темряві страшно,
хоч плач, хоч кричи, та все одно страшно,
хоч смійся, хоч бийся, а страх то не зник,
сховайсь під перину й чекай на той крик.
А крик той лунає із різних сторін,
а крик той, неначе страшенний дзвін.
І хто ж то кричить? Хто всіх так лякає?
А цього, на жаль, ніхто і не знає!
Тож, кожної ночі боялися спати,
звірі боялись у ліжко лягати.
Боялись заплющити очі й чекати
на крик, який звірів зміг налякати.
Тому, щоб усім добре спалося,
герой Порятун з колючим волоссям.
Підправив відвагу, наладив хоробрість
та рушив до темряви, у невідомість.
А в темряві млосно: ні звуку, ні духу
лиш тихе «ху-ху» лунало по кругу.
І що ж то за монстр такий тут завівся?
Та що ж то за звір у нас посилився?
Зробив їжак крок, поглянув довкола,
довкола ні звуку, довкола нікого.
Зробив іще крок, затамував подих,
ніхто не повзе, не літає й не ходить.
Як раптом відлуння: то з права, то зліва,
то тріскіт гілок, то шепіт із лігва.
То тінь чиясь повз, промайнула швиденько,
то ніби далеко, то ніби близенько.
То стук-стук позаду, то фиркання зверху,
не знав їжачок, що чека попереду.
В цю нічку глуху не почути й муху,
лиш тихе «ху-ху» все частіше по кругу!
Та раптом, зненацька, щось як закричить,
та як запищить, та як завищить,
що страшно від звуку, у вухах дзеленчить.
Вже ближче та ближче до зустрічі мить!
Їжак зупинився та нагострив погляд,
то слухав, то нюхав. Відчув, що десь поряд
той ворог, що так налякав усіх звірів.
Ну начувайся, Порятун уже в ділі!
Схопивсь він за гілку, прицілився трішки,
від страху у нього трусилися ніжки.
Потяг він гілляку, скрутився в клубок,
й подався в політ, без зайвих думок!
І от він летить, розсікаючи обрій,
герой як-не-як, відважний й хоробрий.
Збиває їжак загадкового звіра,
та так, що без пір’я лишилася шкіра.
В ту ж мить пролунало: “Допоможіть!
Хапайте нападника й міцно в’яжіть!
Цей злодій хотів мене пограбувати!
Схопити його й посадити за ґрати!”
“Який же я злодій?” — питає їжак —
“Це ви в нашім лісі невідомий чужак!
Літали навколо, кричали “ху-ху”,
лишили ви звірів спокійного сну!”
“Так я ж не навмисно! Так я ж так співаю!
Вночі я ж не сплю, вночі я літаю!
Пробачте мені... усі хай пробачать!
Хай спати лягають і більше не плачуть!”
На звуки та крики позбігалися звірі,
ті, що руді, русяві та білі,
ті, що пернаті та трішки лахматі,
ті, що вусаті та волохаті.
І кожен боїться, кожному лячно.
І кожен їжаку довіку буде вдячний!
А звіра нічного ніхто не впізнав.
Та хто ж це, щоночі, усіх так лякав?
Та все дуже просто і звір не страшний,
звичайний пернатий, звір той нічний.
Така загадкова та гарна страшуня —
звичайна сова, яку звати — Совуня!
Тихо в ночі... тихо у лісі...
звірі втомилися й спати вляглися.
Сплять дуже міцно, ніхто не боїться,
бо ж знають, що то за звір причаївся.
Знають про звук й звикли до нього
потаємне «ху-ху» — немов колискова!
Й кожної ночі Совуня не спить,
бо ж спокій звірят вона сторожить!
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прочитай мене!, Євген Дмитренко», після закриття браузера.
