Читати книгу - "Політ ластівки. Книга 1, Ольга Кост"

- Допоможіть. Є хто? Відкрийте.

Гупаю кулаками по дверях.

- Люди, допоможіть.

Але у відповідь мені тиша.

Сумка, де моя сумка. Оглядаюсь по сторонах і бачу її в протилежному боці від дверей. Чудо, що вона не випала поки вони мене тягли. Телефон, де він. Половина з моєї сумки випала шляхом до басейну. Дякувати Богу, я телефон зачинила в окремій кишені. Набираю номер Наталі. Вимкнений телефон. Макс. Після незлічених гудків виклик завершається.

Тато у відряджені. Мамі точно не варто дзвонити. Марта буде більше непокоїтися. Залишається Алекс.

Хлопець бере слухавку майже одразу.

- Так, ластівко.

- Ти зайнятий?

- В майстерні працюю, саме зараз замінюю колодки.

- Скоро закінчиш?

- Що сталося? – занепокоєно запитує хлопець.

- Мені потрібна допомога, - видихаю я.

- Що він зробив? Де ти?

- Все добре. Я у школі. Мені потрібно аби ти приїхав за мною.

- Добре, вже їду.

- Зачекай, візьми з собою якусь відмичку. Я у басейні.  А двері закриті.

- Я зрозумів. Чекай.

Алекс скидає виклик. Мені залишається лише чекати. Прислуховуюся до звуків у коридорі, але там тиша. Крокую до лавки, що знаходиться ближче до дверей. Витягую травмовану ногу. Оглядаю її, під щиколоткою назріває синець, наче не зламала, лише сильно забила.

Звук мого телефону привертає увагу. Макс.

- Привіт, брате.

- Ліві, вибач, телефон на безвуці. Щось сталося, треба забрати тебе?

- Хотіла спитати як справи. Я вже чекаю таксі. Як проходить зустріч?

- Я очікував гіршого, але все добре. Навіть цікаво, наш декан напрочуд розумна людина. Точно все добре? Я приїду.

- Ні. Ні. Я думала тебе рятувати від нудної зустрічі, але якщо все добре, то відпочивай. Я поїду до Наталі.

Чую шурхіт за дверима.

- Все, братику, бувай. Таксі приїхало.

Кладу телефон у сумку і прямую до дверей.

- Алекс, - неголосно запитую я .

- Так. Ще трохи, ластівко.

Алекс ще хвилину шарудить в замку і от механізм клацає і двері відчиняються. Я посміхаюся у всі тридцять два, так рада його бачити.

- Ти мій герой. Чесно. Дякую. Вибач, що потурбувала.

Хлопець не відповідає на мою посмішку.

- Чого ти мокра?

- Впала в басейн. Такий безглуздий випадок. Оступилась і впала. Ще й ногу забила. Таке могло статися тільки зі мною, - я несміливо посміхаюся.

- А тут що робила? – запитує хлопець, з підозрою журячи очі.

- Гуляла.

- Біля басейну? Після уроків?

- Саме так.

- Брехуха. Що сталося?

- Я не хочу розповідати.

- Ластівко, я все одно дізнаюся. Це був Том? На цей раз я його вб’ю. Давно він пішов?

Алекс розвертається, але я зупиняю його хапаючи за долоню.

- Не треба, не зараз. Я хочу додому. Будь ласка.

- В тебе пальці крижані. Є у що переодягнутися?

- Так, у шафі були речі.

- Ходімо.

Хлопець йде вперед, а я, шкандибаючи, намагаюсь за ним поспіти.

- Олівіє! Що ти тут робиш після занять?

О ні. Директор.

- Я вже йду.

- І чого ти мокра? – гнівно запитує чоловік.

- Я впала у басейн.

- Впала? А ви хлопче що тут робите?

Директор придивляється до хлопця і впізнаваність осяює його обличчя.

- Доброго дня, Алексе. Не чекав тебе тут побачити. Ти що привіз мені машину?

- Ні. Я приїхав забрати Олівію. А ваша машина майже готова. Батько саме зараз закінчує ремонт.

- Чудово. А то набридло їздити на таксі. Я вечері заїду до вас. Дякую. Всім раджу вашу майстерню. Ви хлопці працюєте на совість.

- Дякую, - директор стискає з подякую руку Алексу.

- А вас, Олівіє, я не бачив. І більше не ходіть біля басейну в такий час.

- Добре,дякую  - бормочу я.

Чоловік прямує до свого кабінету, а я відкриваю шафу, дістаю звідти лосини, футболку і тоненькі балетки.

Алекс відкрив для мене двері сусіднього кабінету.

- Йди швидко перевдягайся, я зачекаю тут.

В кабінеті нашвидкуруч намагаюсь відліпити від тіла мокрі джинси і блузу. Ліфчик прийдеться також зняти. Він мокрий наскрізь. Дідько. Вибитий надпис на грудях не рятує ситуацію. Ніщо не прикриває наслідки того як я змерзла. Притискаю до грудей мокрі речі і виходжу до Алекса.