Читати книгу - "Наші розбиті серця , Кетрін Сі"

На наступний день я взяв відгул на роботі у своєї начальниці, – мами Шона, – і завчасно попередив Емілію, що мене не буде вдома. Емілія дала мені з собою суп на телячих кістках для батька і побажала йому швидкого одужання, я був щиро вдячний їй за це. 

Я їхав до лікарні на автобусі і сподівався, що нікого не зустріну там. Ларрі вчора все сказав, а мама не захоче навіть на мене дивитися, не хочу псувати собі настрій на весь день через ці зустрічі. Вже краще не бачити їх зайвий раз. Моя сім'я не надто дружня була до інциденту, що я створив, а зараз мабуть ще гірше ситуація. 

– Вибачте, – помітив медсестру, з якою розмовляв вчора. – Доброго ранку.

– Ви прийшли! – промовляє так, ніби не очікувала, що я дійсно прийду. – Як ваші справи?

– Чудово.. як там батько? 

Відразу переходжу до діла. 

– У нього зараз лікар, вони розмовляють, – дивиться на годинник. – Думаю, за десять хвилин ви можете навідатися до нього. 

– Гаразд, дякую. 

Батько прийшов до тями, це чудово. Я дуже нервую через його реакцію, що прийшов саме я. Ми не бачилися стільки років і тут, ні з того, ні з сього, я увійду до його палати. Що мені варто сказати? Про що взагалі розмовляти? 

Я вже виміряв кроками весь коридор, поки міркував і чекав можливості зайти до палати. Я нервую і пітнію, як студент перед першим побаченням.  

Батько завжди був холодним по відношенню до мене, та зараз я вдячний йому за це. Його дисципліна та виховання зробили мене тим, ким я є зараз. Навчаючи мне всьому, він не міг подумати, що я вб'ю людину і мені доведеться дійсно виживати у цьому світі. 

Я також ніколи не думав, що здатний на вбивство. 

У той день, коли я зрозумів, що наробив, я спочатку подзвонив батьку, а вже потім до поліцію. Я досі пам'ятаю його голос та те, що він мені сказав.

– Нічого не роби, я зараз приїду.

Я ослухався батька і подзвонив до поліції, бо хотів щоб мене покарали за те, що я зробив. 

– Ви другий син Джорджа? 

– Так, – підходжу до лікаря. – Доброго дня.

– Я веду вашого батька вже другий рік і нарешті зустрівся з вами. 

– Нарешті зустрілися? – дивуюся. – Мій батько розповідав про мене? 

– Так, він завжди говорить про вас.

– У поганому сенсі? 

Чомусь, мені важко повірити в те, що мій батько може добре говорити про мене, тим паче після стількох років. 

– Ні-ні, ти що.. не проти, що я перейшов на неформальне спілкування? 

– Як вам буде зручно. 

Я однаково буду спілкуватися формально. 

– Гаразд. 

– Як батько? 

– Набагато краще, ніж я думав. Вже працює, хоча я і заборонив йому це робити. 

– Він все життя нехтує власним здоров'ям заради роботи..

– Ваш батько буде радий бачити вас.. тож ідіть до нього. 

– Де я можу вас знайти? 

– Кабінет 407.

– Дякую, що врятували батька. 

– Це моя робота, та і як я міг не врятувати свого друга? 

Лікар пішов до свого кабінету, а я досі стояв під дверима і переминався з ноги на ногу. Мені страшно зайти до палати.

– До біса, – хапаюсь за ручку і відчиняю двері, навіть не стукаючи. 

– Що знову? – Батько відриває очі від ноутбука і переводить на мене. – Ейден? 

Секунда пауза, що здається вічністю. 

– Привіт.. Як ти? 

– Привіт… та як бачиш живий. 

Нам було ніяково і це дуже помітно, ми мовчали не знаючи про що говорити.

– Я приходив вчора, та ти був без свідомості, тебе тільки перевезли до палати.. 

– Справді? – Киваю.

– Це суп, – згадую про термос, що дала Емілія. – Його готувала одна чудова жінка.. бажала тобі швидкого одужання. 

– Яка жінка? – В його голосі я почув недовіру. 

– Вона хатня робітниця у будинку де я зараз працюю. 

Не дуже хочу вдаватися в подробиці на кого я працюю.

– Як ти влаштувався після.. – заминається. 

– Після в'язниці? – Киває. – Та нормально… дядько Генрі мені дуже допоміг після того, як я вийшов на свободу. Зараз маю стабільну зарплату, кришу над головою та людей, що не звертають уваги на моє минуле. 

– Ти не стій там… сідай біля мене. 

– Можна? 

– Так, я тільки радий буду. 

Обережно сідаю на стілець поруч з батьком, він закриває ноутбук і відставляє його на тумбочку біля ліжка. 

– Ти ходиш у зал? Виглядаєш ще більш міцним, ніж в нашу останню зустріч. 

– Ні, не ходжу.. багато фізичної роботи. 

– Синку.. мені шкода, що тобі доводиться через все це пройти. 

Синку. Він досі вважає мене своїм сином. Сидячи зараз тут, я знову почуваю себе потрібним сином, а не тим хто заплямував прізвище своєї сім'ї. 

– Я в нормі, не хвилюйся за мене. 

– Ти вже бачив свою маму? 

– Ні, тільки Ларрі. 

– Ви помирилися? 

– Ні. 

– Не все одразу. – Махає рукою.

– Ти про що? 

– Повернешся до будинку і потім помиритеся.

Повернуся до будинку? Я правильно почув? 

– Я можу? 

– Ти частина сім'ї … Звісно, що можешь!

– Але мама сказала, що викреслила мене з сімейного реєстру. 

– Що? Бути такого.. 

Двері до палати неочікувано відчинилися і увійшла мама разом з Ларрі. 

– Ейден? – підходить до мене. – Ти чому тут?

– Прийшов провідати батька. 

Бачити їх тут, разом, мені важко, тим паче коли я знаю їх ставлення до себе. 

– Любий, ти як? – Підходить до батька, а за нею і Ларрі. 

Вони розмовляють і весело сміються, я тут зараз точно зайвий. Повільно я вийшов з палати і пішов собі до виходу. Мама навіть не подивилася мені в очі, як я і думав. І що означали слова батька про те, що я можу повернутися до будинку? 

– Агов… агов! – зупиняюся. – Пішли за мною. 

Це мама. Я нічого не кажучи пішов за нею. Ми вийшли на парковку лікарні. Мама різко зупинилася, а потім повернулася до мене. 

– Якого біса ти тут робиш?

– Я казав…

– Ти забув, що вже не наша сім'я? Тобі показати документи, щоб ти не ходив до нас?