Читати книгу - "Під маскою влади, Катя Черниш"

— Його більше немає, — сказав Марк, охоронець. — Він зник дорогою до дому.

— Хто? — спитала Мія.

— Роман. Друг Алекса. Його права рука.

Алекс мовчки стояв біля мапи.

Його очі — порожні.

Його тіло — спокійне.

Але у венах вже кипів вогонь.

— Це не викрадення. Це — повідомлення.

— Про що? — спитала Мія.

— Що він більше не грає. Він хоче, щоб я зламався. Щоб я побачив, як вмирає те, у що я вірив.

На екрані монітора — коротке відео.

Роман — побитий. Прив’язаний до стільця.

Голос поза кадром:

“Вибач, брате. Але тепер я теж став жертвою твого вибору.”

Кінець відео — тиша. Погроза. Лінія, яку не перетинали навіть вороги.

— Якщо він зачепить ще когось… — прошепотів Алекс.

— Він вже готує. Бо я отримала повідомлення.

Мія простягнула телефон.

Один рядок:

“Ти наступна. Але цього разу — на камеру.”

— Він хоче зламати мене через тебе, — сказав Алекс. — Знову. Як тоді, з Аделіною.

— Але цього разу я не дам себе зламати.

— Ти не розумієш — він може вбити.

— Я теж можу.

Він обійняв її міцно. Довго. Наче востаннє.

— Якщо з тобою щось станеться…

— Якщо зі мною щось станеться, — сказала вона, — то ми підемо до кінця, навіть із того боку.

Увечері в маєтку було тихо.

Занадто тихо.

І потім — вибух.

Невеликий. Тільки на відволікання.

А далі — атака.

Вони прийшли в чорному. Озброєні. Без попередження.

Алекс миттєво встиг схопити Мію, заховати в захищеній кімнаті.

— Не виходь, поки не скажу.

— Я не залишу тебе!

— Це не прохання.

У темряві коридору, під звуки пострілів,

Алекс вперше усвідомив:

він не бореться за бізнес, за владу чи честь…

він бореться за серце. Своє. І її.