Читати книгу - "Під маскою влади, Катя Черниш"

Дощ. Глухий. Твердий.

Ніч. Сіра, мов попіл.

Будівля стара — колишній завод.

І серед неї — двоє.

— Я завжди знав, що це буде так, — сказав Валентин, розстібаючи піджак. — Без кулі. Без свідків. Лише ми.

— Бо тільки ми можемо закінчити це, — відповів Алекс, кинувши зброю вбік.

Вони зійшлись, як тіні.

Без слів. Без пафосу.

Валентин вдарив перший — грубо, як звик.

Алекс — холодно, точно, боляче.

Це був бій не за землю.

За серце.

— Ти вибрав жінку. Ти продав нашу силу за очі, які завтра тебе залишать! — кричав Валентин.

— Ні, — відповідав Алекс, кров тікала з губи. — Я вперше вибрав себе.

Кулаки били по тілу, але боліло в душі.

Боліли слова.

Дитинство.

Вибори.

Погляди, що ніколи не сходились.

— Ти завжди був слабшим! — вигукнув Валентин.

— Але тільки я зміг встати і сказати: “Досить.”

І тоді — удар у живіт.

Алекс звалив Валентина на бетон. Коліна на груди. Очі — повні люті.

— Вбий, — прошепотів Валентин. — Якщо став таким самим, як я.

Алекс витяг ніж. Підніс його.

Мія прибігла у цей момент.

— Алекс…!

Погляд. Серце зупинилось.

І… він кинув ніж на підлогу.

— Я не ти, — сказав він. — І більше ніколи не буду.

Охоронці ввійшли. Валентина зв’язали. Прокуратура — чекала лише сигналу. Суд, ЗМІ, поліція — усе вже готувалося. Він впаде не від кулі. Він впаде від правди.

Алекс упав на коліна.  Мія підбігла.Обійняла.

— Все. Ти виграв.

— Ні, — прошепотів. — Я… вижив.

Цієї ночі все стихло.Бо коли вмирає імперія — народжується людина.І ця людина вперше сказала:“Я вільний.”