Читати книгу - "Том 3"

Щоб ворог не сказав: «Ходи до мене!»

Жінка заходжується ворушити багаття, воно за хвилину спалахує, і веселе світло освічує трьох жінок і їх роботу.

Т і р ц а (повертаючись іти від них)

Спокій вам, сестри!

Всі три

І тобі спокій!

Благословенна ти, надії дочко!

Серед лежачих чутно якийсь стогін. Тірца подається туди і спиняється над одним чоловіком, що саме обернувся горілиць і про-стяг до місяця заломлені в розпачі руки.

Тірца

(схиляється над чоловіком)

Страждаєш, брате? Рана все горить?

Дай я перев’яжу, то легше стане.

Чоловік

4 Моєї рани не перев’язати!

Загоїлась та рана, що на грудях, а та, що в серці, буде вік палати!

Єрусалиме мій, Єрусалиме!

Ти, вічна рано рідної країни!

Гориш ти в мене в серці невгасимо!..

(Стогне знов і ламає руки.)

Тірца

Коли загоїлась на грудях рана, то встань і йди до праці.

Чоловік

До якої?

Що маю я робити? Чим? Над чим?

Ні знаряду, ш знадобу не маю.

Земля єрусалимська не згоріла.

' Ти маєш меч.

/Показує на пощерблений меч, що валяється долі край

чоловіка.)

Чоловік

Куди ж тепер той меч?!

Руїні не потрібна оборона.

Тірца

Розкуй меча на рало. Час настав.

Потрібна оборона і руїні.

Бо прийде ворог і розоре землю, насіє збіжжя, і збере жнива,

і буде хлібом люд сей годувати,

і вдруге завоює Палестину, вже без меча, самим блискучим ралом.

Бо скажуть вголос сироти й вдовиці: благословенний той, хто хліб дає!

Лежачим краю рідного немає.

Чий хліб і праця — того і земля.

Тож вавілонською назвуть сю землю.

А ті руїни, що он там чорніють, стоятимуть вже на чужій землі.

Кого тоді болітиме та рана, що звалася колись Єрусалимом?

Чоловік підводиться і здіймає меча.

Чоловік Де ж маю я меча перекувати?

Тірца

(показує на вогник, що видніє з далеких руїн)

Іди туди, там є живії люди, вони тобі дадуть вогню живого.

Як жевріє в твоєму серці рана, нехай так жевріє в огні залізо; ти перекуй з убійчого меча робітне рало й загартуй його, як я тебе тепер загартувала вогнем і холодом свойого слова.

Чоловік Благословенне слово, що гартує!

(Бере меча під паху і йде до руїн на вогонь.)

Тірца

(співає)

Устань, Ізраїлю, роби намети!..

Серед гурту сонних дехто починає ворушитись, дехто підводиться. Один старий озивається сонним голосом.

Старий Хто тут співає?

Тірца

(співає)

Готуйте путь великій силі божій, шляхи рівняйте духові його!

Старий

Проклятий той, хто будить подоланих, проклятий той, хто краде сон в рабів, бо менший гріх ограбувати старця, голодному скоринку одібрать.

Тірца

Хто раб? Хто подоланий? Тільки той хто самохіть несе ярмо неволі.

Старий Я не ношу ярма, я сплю, та й годі.

Тірца

А що ж є гірше над таке ярмо?

Носив ярмо залізне Єремія

і думав, що воно найгірше в світі, але якби пророк твій сон побачив,— камінний сон байдужого раба,— його ярмо здалося б легшим пуху проти твоїх кайданів невидимих.

Невже не встанеш ти з сії неслави?

Від сорому не підведеш чола?

Старий Для чого? Нащо маю я вставати?

Тірца

Для праці! для поради! для життя!

• Щоб сонце не зійшло в твоїм лінивстві, щоб час визволу не застав тебе у сні ганебнім, соромнім безділлі.

Старий

(роздражнений)

А ти що робиш? Ти?

Тірца

Людей буджу.

Старий

(укладається вигідніше. З презирливим сміхом) Збуди ж мене, як прийде час визволу!

Тірца

Для тебе він ніколи не настане.

Спи, я знайду живішого мерця.

(Волає.)

Гей, хто живий на сім побойовиську?

Чутно з-під дерева понад Іорданом слабий бренькіт струн і несміливий голос, що співає уривчасто, спиняючись, немов пригадуючи порізнені слова і мелодію пісні.

Голос

«Як потемніло злото... срібло як змінилось чисте... Ох, сіонська дочко!

Хто дасть моїм очам потоки сліз?..»

Тірца

(іде на той голос і спиняється біля співця, що торкає поржавілі струни на маленькій, абияк збитій арфі. Як тільки вона надійшла, співець замовк, похилився і поклав

арфу долі)

Чого ти так несміливо співаєш?

Ніяк не можу пригадати пісні...

«Плач Єремії» хочу пригадати і все не можу... пам’яті бракує.

Тірца

То й не пригадуй, вигадай своє!

Співець

Ох, що ти, сестро? Се було б зухвальство! Чи знаєш ти, чия се в мене арфа?

Самого Єремії! А йому вона десь від Ісаії дісталась, той мав її з Давидового дому,— либонь, ще сам Давид грав на сій арфі, співаючи на божу славу псалми!

Давидові я псалми добре тямлю, та їх співать не личить в день неслави... Ісаії пророцтво не справдилось,— мир не настав, Месія не з’явився, пісні його нехай ідуть в непам’ять, нехай не дражнять нас... А Єремія, останній наш пророк, співець руїни, нехай би жив у сих преславних струнах. Коди б ти чула, як він тут ридав великим голосом посеред пустки!

Луною відзивалася руїна, з пророком нашим плакало й каміння.4 А як його в залізному ярмі виводили в полон з Єрусалима, він об зруйнований жертовник вдарив сю арфу й кинув строщену додолу.

І так вона лежала довго, довго, аж поки я, вишукуючи вугля у попелі холоднім, віднайшов святий забуток сей співців преславних. Зібрав я все, що тільки заціліло, зложив і склеїв,— арфа невеличка, та в ній нема і скіпки несвятої.

Знайшов і струни — шкода, що не всі,— були покручені, страшенно ржаві,

я виправив, почистив їх, як міг, нап’яв на арфу та й, як бачиш, граю.

(Торте струни, щоб показати їх голос.)

Слабенько грають. Та зате сі струни колись бриніли у руках пречистих святих співців, пророків незабутніх.

Нема ні одної струни нової,

всі давні... шкода, згублено багато.

Тірца

Бракує арфі струн, співцеві слів!

Колись ти чув, як на пророчий голос руїна озивалась. Я ж почула, як ти, співець, хотів луною бути оцій руїні... Дай її сюди!

(Бере арфу з рук здивованого співця.)

Свята руїна служить пашій ганьбі!

Колись живії, струни тяжко стогнуть під мертвим доторканням мертвих рук; живі слова, мов вітер в мертвім листі, в плохих устах безсило шелестять.

Я визволю тебе, свята руїно,— ще, може, станеться господнє чудо, що віднайде тебе рука гідніша і збудить у тобі не тільки голос, а й душу вічну. Поки ж — спочивай!

Нехай тебе свята ріка ховає!

(Широко замахнувши, кидає арфу далеко в Іордан.)

Співець

Безумна! Біснувата! Що ти робиш?

Рятуйте, люди, святощі загинуть!

(З голосним лементом кидається