Читати книгу - "Диво - квіти, Олександр Гребьонкін"

- Він був дуже чудовий, - серйозно промовила дівчина.

 Дегж невесело засміявся.

- Моя дружина Леона іноді бурчала, що Рей невіглас; справді, підтирати за ним треба було часто й ґрунтовно. Але все одно він був чудовий!

Так ось три дні тому сидів я з дружиною за столом, служниця подавала обід. Всю ніч яструба не було, і ми турбувалися. Він був для мене, як би я сам, що став птахом. Раптом Рей з'явився на підвіконні відчиненого вікна. Але дивною була його поведінка: він бив крилами, не злітаючи, і ніби повз, не маючи нагоди стати на лапки. Я уважно подивився на нього, чи не схопив він ящірку чи жука. Несподівано Рей злетів, закричав довго, жахливо і кинувся мені на груди.

З цієї хвилини він не переставав кричати. Я придивився і жахнувся! Ноги його були обрубані посередині гомілок! Моя сорочка рясніла кривавими плямами! Рей бив крилами і повз на плече. Леона, дружина, побачивши кров, закричала, мов божевільна. Я хотів узяти птаха, але він вирвалася і полетів, збожеволівши, наче сліпий, ударяючись об меблі, стіни, падаючи на стіл боком, знову злітаючи і знову падаючи. Тарілки та скатертина були закопані кров'ю… До руки Леони, яка намагалася зловити Рея, прилипло закривавлене перо.

 Нарешті я його впіймав, роздивився обрубані ноги і тримав птаха в руках, поки його тремтіння не скінчилося і не заплющились очі. Тоді я поклав Рея на стіл і вийшов вимити руки. Повірте, Харіто, я бачив смерть, небезпеку, вбивав сам, але ніколи ребра мої так не зводив гнів, гірший від усілякого ридання. Я ніколи не задихався. Але тут я міг лише розкривати рота.

 "Це Гуд!" — крикнула Леона, а потім їй стало так погано, що служниця відвела її до спальні. Леона моя слабка, вона дуже нервова... Харито, не плачте так. Бо це я хвилююся зараз.

Дегж узяв у дівчини з рук хустку і втер їй очі. Віддавши хустку, він поспішав закінчити розповідь.

- Настрій наш я розповідати вам не буду. Весь день у мене рябило в очах: куди я не дивився, там з'являлися чорні, а потім червоні плями… Так це й досі, якщо я не зайнятий нічим...  Загалом птах помер. Закопав я Рея у квітнику перед вікнами і все дивився, чи не вийде Гуд, але він не показувався.

Сусідам уже відома була вся ця історія. Вони в один голос твердили: «Дякую синку Гайбера!» А доказів не було. Мені незрозуміло було, як Гуд міг схопити Рея. Але те, що це зробив Гуд, я не сумнівався!

- Гуд Гайбер, - сказала Харита, ніби щось усвідомлюючи для себе.

- Так, Гуд Гайбер, проклята істота, що відрубала ноги моїй душі. Надвечір Леона все ще лежала в ліжку, а я безперервно бачив червоні плями, що падали навколо мене, і пішов у двір, у хлів, щоб відволіктися. Я помітив, що коли щось роблю — плями пропадають. У сараї у мене лежав запас вугілля, там же я тримав інструменти та різний мотлох. Цілий день я не бачив Гуда, але несподівано він прийшов, коли я закінчував збивати ящик для шкур, щоб зберігати їх від молі. Цей рудий хлопець з блідою шкірою, з жирними плечима був мені завжди гидкий, а тоді я ледве не викинув його стусаном ноги, проте стримався.

Гуд дивився на мене спокійно, трохи примружившись і, може, несвідомо посміхаючись. «Що, здох ваш Рей?!» — спитав він нахабно, тримаючи руки в кишенях штанів і не сміючи підійти ближче.

Я спочатку мовчав, але потім відповів: «Не знаю, хто це зробив, але, здається, я вдячний в душі хитрому вбивці – так набрид мені птах!». Гуд вдивлявся в мене, але мовчав. Я сказав: «Якби не випадок, я сам прикінчив би Рея, від нього так багато посліду, що набридло прибирати».

Я так легко і природно прикидався, що Гуд навіть насмілився підійти ближче. Він хихикнув і сказав мені: «Я теж не терплю цих тварин. Коли я бачу цих пташок, мені так хочеться згорнути їм їхні ніжні шийки або вирвати крильця!» Тут він витяг із кишені кастет: «Ось, дивіться якась штука. Бац і готове! Я сьогодні купив, хочете, я вам продам?»

Він і не помітив, як при цьому русі з його кишені випала скорчена суха лапка. «Так, для цієї лапи і потрібен був би кастет», - сказав я, піднімаючи жалюгідний залишок Рея. Все змінилося, блиснуло і перевернулося в мені.

Я був ніби оглушений, у мені прокидалися гнів, обурення і якесь дике, темне божевілля. Гуд одразу зніяковів, посміхнувся криво і заморгав.

«Та ні, залиште, це не я... Я знайшов її», - промовив він. - «Послухай, любий», - сказав я, легко тримаючи його за плече. – «Ти ось що скажи, мені тільки цікаво знати, як ти його спіймав?»

 Гуд похмуро, недовірливо спідлоба дивився на мене.

 «Все одно ви мені нічого не зробите», – заявив він. – «Хочете знати? Ха-ха! Я впіймав його, заманивши м'ясом у петлю, адже він сідав і на наш дах. Ну як вам це приємно? Хі-хі!»

І він залився істеричним сміхом. Я дивився в його очі і всередині все холоділо. Про подальше я скажу коротко. У мене на стіні висів уривок линя – тонкої корабельної мотузки. Я спокійно взяв линь і швидко накинув на шию Гуда. Той не скрикнув і не противився - страх зробив його неживим. Він тільки витріщив свої очі, а бліда шкіра його почервоніла. Я швидко закрутив петлю на шиї і почав душити. Коли мій гнів затих, я відпустив його, і він повалився мішком до моїх ніг. Я закопав мертвого у вугільній купі ... Я, звичайно, не можу зараз передати свій стан у ті хвилини. Мені здається, що це все було не зі мною, а я ніби дізнався, що десь таке сталося.