Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

От тільки це був не документ про покровительство. Я уважно його прочитав. За замовчуванням із нього випливало, що я не перебуваю на службі в мейра і ми не прив’язані один до одного. Та все ж він надавав право вільно пересуватись, а також право виступати під його іменем. Цей документ був дивним компромісом.

Щойно я закінчив одягатись, у двері знову постукали. Я зітхнув, мало не очікуючи, що це нові вартові прийшли викинути мене з кімнат.

Однак за відчиненими дверима знайшовся ще один хлопчина-гонець. Він ніс срібну тацю ще з одним листом. Цей був увінчаний печаткою Леклессів. Поряд із ним лежав перстень. Я, спантеличившись, узяв його й покрутив у руках. Він був не з заліза, як я очікував, а з блідої деревини. Збоку на ньому було неоковирно випалено ім’я Мелуан.

Я помітив, як вирячені очі гонця кидають погляд то на перс­тень, то на мене. А ще важливіше те, що я помітив, як на нього не дивляться вартові. Демонстративно не дивляться. До такого не-дивлення вдаються лише тоді, коли вашу увагу привертає до себе дещо дуже цікаве.

Я вручив хлопцеві свій срібний перстень і сказав:

— Віднеси це Бредонові. І не зволікай.

***

Коли я відчинив двері, Бредон дивився знизу вгору на вартових.

— Продовжуйте в тому ж дусі, хлопчики мої, — сказав він і грайливо потицяв одного з них ціпком у груди. Срібна вовча голова легенько задзеленчала об нагрудник вартового, і Бредон усміхнувся, наче веселий дядечко. — Завдяки вашим недремним очам ми всі почуваємося спокійніше.

Він зачинив за собою двері й поглянув на мене, здійнявши брову.

— Господи милосердний, хлопче, ти стрімко лізеш угору. Я знав, що ти однозначно добувся ласки від мейра, але щоб він призначив тобі двох зі своїх особистих охоронців? — чоловік притиснув руку до серця і драматично зітхнув. — Ще трохи — і ти станеш надто заклопотаний для таких, як бідолашний старий нікчема Бредон.

Я кволо йому всміхнувся.

— Гадаю, все не так просто, — підняв дерев’яний перстень так, щоб він побачив. — Скажіть-но мені, що це означає.

Весела бадьорість Бредона випарувалася швидше, ніж якби я витягнув закривавлений ніж.

— Пане й пані, — вимовив він. — Скажи, що одержав це від якогось старомодного фермера.

Я мотнув головою й віддав перстень йому.

Бредон покрутив перстень у руках.

— Мелуан? — тихо перепитав він. Повернув його, опус­тився на стілець неподалік і поклав ціпок на коліна. Його ­лице трохи посіріло. — Нова дружина мейра послала тобі це? Як виклик?

— Це максимально несхоже на виклик, — сказав я. — А ще вона надіслала прегарного листа, — я продемонстрував його другою рукою.

Бредон простягнув руку.

— Можна поглянути? — запитав, а тоді швидко прибрав руку. — Вибач. Просити про таке страшенно нечемно…

— Прочитати його — це найбільша ласка, яку ви могли б мені зробити, — запевнив я і втиснув лист йому в руки. — Мені вкрай потрібна ваша думка.

Бредон узяв листа й почав читати, злегка ворушачи губами. Просуваючись до низу аркуша, він поступово бліднув на виду.

— Ця пані має хист гарно говорити, — зауважив я.

— Це годі заперечувати, — погодився Бредон. — Усе одно що кров’ю написала.

— Гадаю, вона була б рада це зробити, — відповів я. — Але їй довелося б убити себе, щоб заповнити другу сторінку, — я простягнув йому наступну.

Бредон узяв її та продовжив читати, бліднучи ще сильніше.

— Боги повсюди, — проказав він і запитав: — Невже є таке слово — «новоутворення»?

— Так, — відповів я.

Бредон дочитав другу сторінку, а тоді повернувся до по­чатку й поволі перечитав листа вдруге. Урешті підвів погляд на мене.

— Якби на світі існувала жінка, — проказав він, — яка кохала б мене з десятою часткою тієї пристрасті, яку ця дама відчуває до тебе, я вважав би себе найщасливішим чоловіком на світі.

— Що це означає? — запитав я, демонструючи перстень. Я відчував, що від нього пахне димом. Напевно, леді випалила на ньому своє ім’я того ж ранку.

— Від фермера? — Бредон знизав плечима. — Багато чого, залежно від дерева. Але тут? Від представниці шляхти? — він похитав головою, явно не знаючи, що сказати.

— Я гадав, що існує всього три види придворних перснів, — зізнався я.

— Усього три, які використовуються, — виправив Бредон. — Усього три, які надсилають і демонструють. Колись дерев’яні персні надсилали для виклику слуг. Тих, хто стоїть надто низько для заліза. Але це було давно. Урешті надіслати комусь при дворі дерев’яний перстень стало жахливою насмішкою.

— Насмішку я можу витерпіти, — з полегшенням зауважив я. — З мене насміхались і кращі за неї.

— То було сто років тому, — відповів Бредон. — Ситуація змінилася. Проблема була в тому, що коли дерев’яні персні стали вважати насмішкою, вони почали ображати деяких слуг. Не варто ображати свого головного конюха, тож не варто й надсилати йому дерев’яний перстень. Але якщо він не діставатиме дерев’яного персня, то цей перстень може образити твого кравця.

Я кивнув на знак розуміння.

— І так далі… Урешті дерев’яні персні почали ображати ­всякого.

Бредон кивнув.

— Мудра людина старається зберігати прихильність слуг, — продовжив він. — Навіть хлопчина, який приносить тобі вечерю, може зачаїти образу, а навіть найнижчим із них до­ступна тисяча непомітних варіантів помсти. Нині дерев’яні персні взагалі не використовуються. Про них, напевно, остаточно забули б, якби їх не використовували як сюжетний хід у кількох п’єсах.

Я поглянув на перстень.

— Отже, я нижчий за хлопчину, який забирає помиї.

Бредон зніяковіло прокашлявся.

— Насправді навіть більше, — він показав рукою. — Для неї це означає, що ти взагалі не людина. Ти не вартий того, щоб мати тебе за людську істоту.

— А… — відповів я. — Зрозуміло.

Я насунув дерев’яний перстень на палець і стиснув кулак. Правду кажучи, сів він вельми незле.

— Таких перснів не носять, — збентежено сказав Бредон. — Насправді це перстень зовсім іншого штибу, — він із цікавістю поглянув на мене. — У тебе часом не зберігся перстень від Алверона?

— Узагалі-то, він попросив його повернути, — я взяв зі столу лист від мейра й так само передав його Бредонові.

— Щойно матимеш змогу, — процитував Бредон, сухо реготнувши. — Це говорить значно більше, ніж видається, — він відклав листа. — І все ж так, мабуть, краще. Якби ти залишився в його ласці, то став би для них полем бою — горошинкою перцю між нею-ступкою й ним-товкачем. Вони знищили б тебе своїми чварами.

Його погляд знову пурхнув до дерев’яного персня в мене на долоні.

— Вона часом не віддала його тобі особисто? — з надією поцікавився Бредон.

— Надіслала його з гонцем, — я тихо зітхнув. — Вартові теж це бачили.

У двері постукали. Я відповів, і хлопчина-гонець вручив мені листа.

Я зачинив двері й поглянув на печатку.

— Лорд Превек, — пояснив я.

Бредон похитав головою.

— Присягаюся, ця людина щомиті, коли не спить, або тулить вухо до чиєїсь замкової шпарини, або пхає язика комусь у дупу.

Я, захихотівши, відкрив листа і швидко його