Читати книгу - "Дорога до серця. Вітер карбує , Гриць Янківська "

Я ж до них прихиляюся дещо лагідно,
дещо боязко, наче до річки бистрої,
і кажу: не рішити цього нам змагами.
Хай залишиться той, хто всього лиш вистоїть!

Підуть павзами враз, мов по плесу колами,
дві приречені думки: чиясь й неправильна.
Тож попробуй згадай, ким були ще вчора ми,
ким цвіли на серпневих жарких галявинах.

Попри те – на обличчі малюю усмішку,
попри що не знайдуться в словах і хитрощах.
І промовлять: зібралися мокрі сумішки,
хай же з нас вони слізьми нарешті видощать!
27.01.2021

Дівчата танцюють шимі

Дівчата танцюють шимі у бліндажі
під реви машин. Приблуда, мов ситий шейх,
лежить кароокий в поросі та іржі
жаских ночей.

Дівчата брязкочуть лезами від ножів,
пацьорки й спідниці монетні перевелись.
Хвилини затишшя – що вишивка по межі
тепер й колись.

Дівчата окреслюють музику, мов завій,
короткими рухами втягують животи.
Розмотують в серці мрію, у думці – рій,
в руках – бинти.

Дівчата зрізають коси і йдуть у бій.
Приблуда вслухається в рипи чобіт і шин.
Як хочеш, щоб знали, хто ти: чужий чи свій, –
пиши!
28.01.2021

Блюз на вулиці

Надто багато років ми молилися Господу.
Це здавалося таким важливим!
Зазвичай серце при цьому направду вискакувало з грудей.
Це був вдячний біль
раз по раз,
наче блюз на вулиці.
Якщо рахувати до сьогодні – це надто довго.
Ох, надто довго!
Зазвичай ми хотіли повторити її –
цю молитву на вулиці,
ми вгадували її поміж капелюхів і капюшонів,
наче грали в певну гру,
грали на нервах вітру холодний блюз.
Як довго, як неокрильно довго ми шукали Господа!
Та якщо відштовхуватися від сьогодні, – 
це ще не кінець.
Він ховається від нас під чужим одягом,
проте, скільки не хапали б чужих за рукави,
коли вони обертаються – все ще бачимо спини – 
чорні, наче космічні діри.
Це насторожує.
Коли бачимо таке, то знову й знову хочемо молитися,
довго-довго молитися Господу
і раз по раз ковтати вдячний біль
від того, що Він повертає нас до Себе.
Ох, як це прекрасно! Як прекрасно!
Це – наче блюз на вулиці.
29.01.2021

В мене стало негусто друзів

Я – останнє ягня в отарі і від мене чекали шерсти.
Та згубила свою сережку. Як не мічена, то нічийна.
Ми з вівчаркою йшли у парі пів життя і чотири версти.
Ставив він на орла, та решку я впіймала й всміхнулась: вий на...

Тож на першім узліссі сльози йому втерла об власну вовну,
відсікла його погляд вірний, похрестила, як просить звичай.
Він хазяйські зачув повози чи осілості тягу кровну – 
аж закляк: і заклад є спірним, й відступати тепер не личить.

А в мені от на кожнім згині, повороті чи навіть зламі
і життя, і доріг, і долі – прокидається впертий геній,
що боронить лишатись в нині, надсилати листівки мамі,
і нашіптує: тільки в полі буде щастя тобі – шаленій!

В мене стало негусто друзів, я їх пряла собі на потім,
зберігала в сухому місці, щоб надовше лишались гожі.
Тож либонь не в моїй заслузі, що собака цей, з прутом в роті, 
розгубив всі найліпші вівці, бо носив мені буйні рожі.

Був травневий погідний ранок, загоралося вище й вище,
і у мене, подібно сонцю, загорялося у очицях.
Я йому випікала рану. Власне, вірність собаку й нищить.
Відтепер нас обох єднає тільки злочину таємниця.
30.01.2021

Перекреслені

Станеш, як речення вздовж перекреслене, між людьми.
Скажеш до Господа, наче до автора: де це ми?
Хтось прочитає і зверху посиплеться сміх, як сніг.
Ляжеш на білому вбитою думкою: як Ти міг!

Чемно чи з відчаю в жменю згребеш з-під ніг крапку-злість.
Автор продовжить з великої букви й не відповість.
Схочеш йотованих слізьми позбутися, кинеш: я!
І споглядатимеш, як переступлять твоє ім'я.

Скільки їх, Боже мій, поспіхом вписаних в чорновик?!
Світ до котрих, як до сталого вислову, більше звик?
Хто це чорнить кого, мов розтікається з ручки туш?
Стануть, мов речення криком завершені, й ані руш!
03.02.2021

Неспинно в нікуди

“І сказав Він: Не зближайся сюди! Здійми взуття своє з ніг своїх, бо те місце, на якому стоїш ти, земля це свята!” 
Вихід 3:5

Я далі йшов.
Високих трав буяли спини.
Я їх ломив і я не бачив в тім провини.
Палав терновий кущ і не згорав, –
тебе обрав!

Я чув вогонь,
як чують грім понад собою,
та дорожив своєю звичною ходою.
Пощо тобі ступати без мети? 
Услід веди!

І я повів.
За мною йшли поля і ріки.
Питали, доки? Відповів, що це навіки.
Вони мене лишили на краю,
та не стою.

Іду один,
відкинув роздуми і втому,
бо маю шлях в нікуди та не маю дому.
Я знаю, що вогнем промовив дух:
життя – це рух.
04.02.2021

Пташка крук

Сумні сади
в цей час передвесняний.
Сполохані серця – пташині зграї –
осядуть на антенах і дахах.
Круки крокують в бій по сірім небі.
Сполохані круки плямлять окіл.
І ти, мов пташка.
Крук хіба ж не пташка?!
Плямиш крильми, кружляєш неспокійно,
летиш завійно на свою війну,
щоб долу впасти.
Серце полохливе,
не сій цієї смути над чолом!
Чорнот у хмарах досить. Будь, як просвіт
в сумних садах з осілим воронням!
В зачин весни
нехай же крячуть: досить!
Хіба ж не пташка крук?
05.02.2021

Хилить до сну

Це світло ліхтаря – медова ложка,
що вітру язики її оближуть,
а темінь доокола – як сторожка
чи перші сіни в непрогріту хижу.

Хилить до сну.

Ну ж бо! Погаси його, мов зорю відцвілу!
Кинь долу, лицем у сніг, 
хай летить і летить – пелюстки гнилі,
кольори розмиті, аромати вбиті,
іскри слабкі для пожежі. Затінку стерті межі.
Лижи йому потилицю, а не вражене око!
Бажаннями невідгаданими виколи, най стече!
Соненя неопірене всідається на плече
та й,
ще сторож сторожу несе, рожу мені несе, –
щебече.