Читати книгу - "Меандри. Бузковий смичок , Гриць Янківська "

Ох, це було вчора, а може, торік, 
ота нескінченна гра,
в якій ні для кого з усіх нас гравців
не видно було добра.

Та й зараз, пригадуючи в напівсні
мелодію цю чудну,
я стиха молю за примар у богів:
врятуйте бодай одну!
25.05.2020

Старка неба

Хмариться. Парко. Вись затягнулася старкою.
Плівкою збрижиться неба сиваве дно, коли
коні гривасті галопом по ньому з заходу
вискочать, ніздрями втягуючи вологу. І

википить на плиту, зашкварчить молоко його,
хлюпне на дах і в ябчанку сонця ранкового.
Вмочиться булка повітря і чубчик голуба
в білу ріку, що спричинює в небі повені.

Зломиться, яко закляття, дощів посудина
з натиском дикого стада, що ставить груди на
захист дахів цих від спеки та ще й від студені.
Коні вітристі вихлепчуть молоко.
09.06.2020

Ясному дню

Червень хрестиком вишивається на багнистій землі-канві.
Спочиває зело розмотане із клубка шерстяної нитки.
Я згубила сандалю з правої у невикошеній траві,
а знайшла поцілунки росяні від мізинця повздовж до литки.

Між дівчатами й досі водиться дрібно плакати до грози:
мій коханий повищав з осені, та за травами не видніє.
Може, викрала його іншая й міцно держить, як за гузир,
а ясненький мій так пручається, аж знеможе та полотніє?

Світить сонце, та якось з підступом: то зашкіриться, то зайде.
Певно, має ще власні вигоди над подолком природи-неньки.
Червень зливою, яко голкою, густо нитку в узір веде.
Я згубила б і власну голову, лиш би милий з'явився всенький!
13.06.2020

Первородство світанку

День потопає в обіймах з густою мрякою,
сонце відсунула з шляху, мов п'яти Якова*.
Та яково тобі, сонце, як в хутрі яка, йти
обрій штовхати у цю незугарну м'якоть?

Знаково – першим просочиться дню за пазуху
передсвітанковий холод, як рій із пасіки.
Літепло літнього ранку утреться насухо,
спізниться, але мистецьки додержить павзи.

Лакома думка – світанку червону ягоду
за первородство щоденне віддати загодя,
докіль це літепло грубих не пустить пагонів,
спадщину взявши за правом і суду, й змаги.
16.06.2020

*Яків – з івр. "п'ята". Вийшов з лона матері другим, тримаючи брата Ісава за п'яту. Викупив у брата первородство за чечевичний суп, після чого Ісав отримує ім'я Едом – з євр. "червоний”

Сильний вітер

Я розсипала душу на вітер, на сильний вітер,
щоб поніс її вгору – до сосен і вище них!
Ще комусь буде здалеку мною ледь-ледь боліти,
затамує він подих при думці, що вітер стих,

та обскубані хмари пливуть непорушним небом,
отже час не спинився, відтак і життя трива...
Є вона! – спам'ятається вчасно, – чого ще треба?!
Линеш, вітре, то линь собі з Богом! Навік бувай!
18.06.2020

Червневий грім

Бо усе, що я маю, – свобода сказати слово.
Ця свобода на дотик, як перший червневий грім.
Зодягнуся в мурахи – так трепетно, так святково,
коли небо – оркестр, і тисячі скрипок в нім.

І від кожної – струни сягають у мене нервом,
аж спазмують у череві, пальці судомно гнуть,
або в голову вибухнуть, вчинять там справжню мерву
і, мов прапор звитяжності, тіло моє напнуть.

Це така насолода – можливість носити волю,
як блискучу прикрасу між поглядів заздрих тих,
хто злякався грози і тікаючи геть по полю –
заросився в коліно, згубив своє слово й стих.
25.06.2020

А небо у сумнівах

А небо у сумнівах: вбратися нині сіро –
в сорочку з дощами, як з смугою бахроми,
чи тільки в серпанок молочний на голе тіло
і блиск усерязів – цей зірний дарунок тьми?

Ще заспане небо, ще хмари – його повіки,
припухлі спросоння, важніють над оком дня,
ще промені сходу летять, як негострі піки
у ріки, мов з дзеркальцем грає мале чортеня.

Та свіжого вітру ковток збадьорить одразу,
бо липою пахне, бо літеплий, бо п'янить.
І небо накине не одіж, а тільки фразу:
пора вже снувати, подай мені, сонце, нить!

Стає очевидним – дощі раптом вийшли з моди.
Хоч скільки б відтінків не вигадав звичний ґрей,
та сім кольорів веселкових – вершина вроди,
що дуже пасують блакиті його очей.
27.06.2020

Дуже добре лице

Дуже добре лице все ще дивиться в ніч,
виглядаючи в ній силуети
незабутих отих, що сповзали із пліч
шаллю білою в випари Лети.

Промайнуть, проминуть, не зачеплять руки
з вказівним ледве здійнятим пальцем,
що от-от наведе: ти! Це ти! Так, це ти
повернувся додому блукальцем.

І тоді дуже добре лице (ох, якби
цьому бути, та ні бо, не бути!)
позабуде години прокльонів, мольби
і синюшність постійної смути.

Але ніч не зорить, ліхтарі не горять –
вкрали вулиці шир позастінну.
Дуже добре лице все ще збурює гладь
Лети, простору, й душу камінну.
13.07.2020

Золото в огні

Що то є – слово?
Яка нагорода –
кинуте долі з брязкотом раз?
Дуже коштовне з кишені пораз-
ок! – Безумовна!
Всевизнана врода
слова монетно чудово-
го!
Б'є батогом язика об... каміння?
Ба! – Піднебіння.
Слова проміння
б'є по мені.

Золото в огні!
Золоогні!
Золотогнів –
слово вишукано кинуте.
13.07.2020

Доброго ранку

Доброго ранку!
Теплої кави,
простору і простоти!
Місто записує танку буденну мені під лопаткою,
наче маршрут прокладає по вулицях або старі листи
сонце жбурляє,
хрусткі закарлюки, я їх драмущу п'яткою.

Їдемо, їдемо, в'єдно і цілісно, пафосно і епічно,
заспані диваки.

Світлого настрою!
На незнайомцях
сірий знайомий джинс.
Місто навчить мене, наче санскриту, ритміки їхніх кроків.
Кожен наступний своєю ходою мовить, що він не принц,
хоче відвертих пронизливих поглядів і не боїться вроків.