Читати книгу - "Юстина (щоденник), mi larde"

Протягом дня я перечитувала ще раз "Тіні забутих предків" Михайла Коцюбинського. Книга нагадала мені наші села, нашу землю, де все, навіть найменші деталі, вабить своєю красою. Читаючи, я часто зупинялася і думала про ті пейзажі, що відкриваються за вікном. Адже природа і є найкращим натхненням. Коли закриваю книгу, її образи залишаються зі мною ще довго. Це неймовірно, як література здатна передавати емоції, які ми самі іноді не можемо сформулювати.

Сьогодні я знову вишивала. На цей раз я взяла новий візерунок, який я знайшла в старій книзі про українську вишивку, що належала бабусі. Це була витончена схема, і я вирішила вишити на своїй новій сорочці голубів, що символізують мир. З кожним стібком я все більше відчувала, як це заняття захоплює мене і відволікає від думок про те, що буде завтра, і що було вчора.

Вечір приніс спокій, і я знову написала кілька рядків. Цього разу вони народилися просто під час роботи на полі. Це стало чимось на кшталт молитви, і я вирішила записати їх:

На ниві все дзвенить в тиші:
Кроки мої – як звук у полі.
Іде до мене світла віра,
Що в мене є ще сили й доля.

Ці рядки залишилися у мене в серці. Вони як одна велика надія, що я зможу вистояти, витримати, пройти всі труднощі. Я переконана, що саме в таких митях простого життя ми знаходимо найбільше сили. Не у великому й гучному, а у тих маленьких рухах, які ведуть нас вперед.

Заздрість, 30 травня 1938 року

Сьогодні день видався дощовим і похмурим. Ми знову з мамою працювали на полі – садили овочі. Здається, все навколо було тихе, як сама земля, що поглинала дощові краплі. Я обожнюю ці моменти, коли можна просто мовчки бути поруч з природою, слухати її подих. Лише звуки дощу і тихий шелест листя.

Знову згадала про вишивку, про свою нову сорочку. Мама каже, що коли я вишиваю, то ніби створюю світ навколо себе, і що мої роботи – це завжди частина моєї душі. Це важко пояснити, але я розумію, про що вона говорить. Це більше, ніж просто ручна робота; це мої мрії, мої думки, мої прагнення.

Вечоріло, коли я сиділа з мамою в хаті. Мама так часто розповідала мені про нашу родину, про старих жінок, які вишивали вночі при світлі свічки, щоб передати своїм дітям традиції, які йшли через покоління. Ця історія глибоко торкнулася мене, і я зрозуміла, чому ці речі мають таке велике значення. Мама і тато теж передають нам свої вміння і свої переконання. Це не лише звички, а й частина нашої ідентичності. Тому я з гордістю буду вишивати, носити ці речі, пам’ятаючи про своїх пращурів.

Сьогодні вранці я дістала із шафи стару сорочку мами і додала кілька нових стібків. Вона давно не носила її, і я вирішила повернути її до життя. Кожна нитка, кожен стібок – це частина нашої родини, нашого минулого, яке не можна забути.

Заздрість, 7 червня 1938 року

Цього тижня ми знову допомагали з сестрою на виноградниках. Після весняних дощів земля стала дуже м’якою, а повітря – таким свіжим. Коли я працюю, думаю про свою майбутню долю, про те, що я хочу залишити після себе. І це не лише праця на землі або вишивка. Я відчуваю, що моє життя має бути глибшим. Мені хочеться писати більше. Іноді я думаю, що саме в словах я зможу віднайти себе.

Сьогодні я написала новий вірш. Я думаю, що це був найбільш справжній вірш із усіх. Ось він:

Тут, на рідній землі, де мрії ростуть,
Я буду шукати свою силу й волю.
Нехай пісня моїх слів на вітрі летить,
І вона розквітне, як вишня в полі.

Можливо, я ще не досягла тих висот, яких хотіла б, але я вірю, що цей шлях – правильний.

Щоденник Юстини
Заздрість, 12 червня 1938 року

Сьогодні вранці було холодно, і з ранку знову пішов дощ. Мама сказала, що це буде гарна погода для садових робіт. Як би ми не планували день, природа завжди диктує свої умови. Я провела багато часу в саду, допомагаючи мамі доглядати за городиною. Мої руки стали мокрими від дощу, але я не відчувала втоми. Навпаки, дощ дарував відчуття спокою і гармонії.

Коли ми закінчили, я зайшла до дому і сіла біля вікна. Я часто згадую свої вірші, коли мені не вистачає слів для опису своїх почуттів. Ось що прийшло до мене сьогодні:

Летить до мене дощовий вітер,
Як поклик душі, що зникла в небі.
Земля вдихнула — і знову все зацвіло,
Таке маленьке чудо, таке велике в серці.

Я навіть не знала, чому саме це хотіла написати, але зрозуміла, що ці слова так органічно лягли в рядки, бо це те, що я зараз відчуваю. Тема природи, її сил, стає для мене дуже важливою. Вона не лише навчає, але й допомагає зберегти внутрішній мир.

Мама показала мені стару вишиванку, що належала її матері. Я пообіцяла собі, що на кожному кроці буду додавати свої власні елементи, і ця сорочка стане частиною мого життя. Я вирішила зробити на ній новий візерунок — троянди, символи кохання і надії. Поки що це лише ескізи, але скоро я втілю їх у життя.

Заздрість, 19 червня 1938 року

Сьогодні ранок почався з приємного сюрпризу. Я отримала листа від Михайла. Він написав, що приїде до нас в гості на наступному тижні, і це принесло мені радість. Не знаю чому, але коли я отримую його листи, відчуваю себе живою, наче кожне його слово – це частина мене. Михайло вірить в мої вірші і мріє, що я стану справжньою поеткою. Він каже, що я маю талант, і я не можу заперечувати. Я написала ще один вірш, на цей раз про життя і мрії:

Як туман здіймається з річки,
Так і я мрію про світло.
Нехай дощ ллє, нехай вітер буде,
Я вірю: мої мрії – то не просто тінь.

Михайло каже, що я не повинна ховатися в тіні. Мені важко погодитися з ним, бо я звикла бути самотньою. Але його слова так легко сприймаються, так ніби вони відкривають мені нові горизонти. Я почала думати, чи справді я хочу бути тільки частиною села, чи є щось більше, до чого я прагну.