Читати книгу - "Юстина (щоденник), mi larde"

Сьогодні я знову вдягла свою нову вишиванку, що я її почала робити, і вже почала уявляти, як її розфарбую, як додам свої елементи. Я хочу, щоб цей процес був моєю історією, що розповідатиме про мене, про мої переживання і радощі.

Заздрість, 26 червня 1938 року

Сьогодні день був дуже спекотним, але ми все одно працювали на виноградниках. Я завжди була готова працювати важко, але сьогодні я думала про те, як це важко – знову і знову приходити до того ж самого, працювати не лише заради сьогодення, а й заради майбутнього, заради того, що не можна побачити одразу.

Після роботи я побігла до лісу, щоб відпочити і почитати. Я взяла з собою книжку Тараса Шевченка. Я вже багато разів читала його поезії, але сьогодні вони мали для мене особливе значення. Один вірш залишив особливий слід у моєму серці:

І сонце вже заходить,
І нічки чорні розцвітають,
А серце не перестає боліти,
І мрії мої мовчать, та вірять.

Я не знаю чому, але цей вірш особливо вразив мене. Всі ці роки я вивчала життя і природу, але слова Шевченка, його болюча правда, розповідають мені більше, ніж усе, що я бачила.

З Михайлом ми все ще листуємося, і це теж змінило моє сприйняття життя. Його слова дають мені надію на те, що я можу бути більше, ніж просто дівчина з села, що працює на полях і вишиває. Я хочу, щоб мої вірші стали частиною світу, щоб вони торкнулися сердець інших людей. Вірю, що це можливо.

Щоденник Юстини
Заздрість, 3 липня 1938 року

Цього тижня я відчула, як час минає швидко. Влітку кожен день здається схожим на попередній: сонце, спека, робота в полі. Але для мене кожен такий день набуває особливого змісту, бо я все частіше думаю про те, як важливо цінувати моменти, навіть найпростіші.

Сьогодні був день особливий. Коли я працювала на виноградниках, в уяві виникла картина , як старші жінки вишивають квіткові мотиви, передаючи свою любов до природи в кожному стібку. Мені це нагадало мою бабусю. Я вирішила, що ці квіти повинні стати моїм новим проектом. Це буде моє невеличке вшанування традицій. Я зрозуміла, що кожен стібок — це наче частина душі, і в кожній вишиванці можна побачити не лише рукотворні візерунки, а й глибину почуттів людини.

Того ж дня я написала нові рядки вірша:

Ці квіти з полів не просто ростуть,
Вони в собі тримають віру.
І я разом з ними в світі живу,
В кожному кроці — надія, в кожному дні — сила.

Вірші стали для мене відображенням того, що відбувається в душі. Я більше не боюся висловлювати свої почуття, навіть якщо вони такі прості, як ці рядки. Здається, в кожному слові я знаходжу свій шлях.

Заздрість, 8 липня 1938 року

Вчора, після роботи, я пішла до лісу. Я люблю цю тишу і відчуття спокою, яке вона приносить. У лісі все здається таким справжнім і незмінним, як сама природа. Я багато думала про життя, про те, що мені дійсно важливо. Після довгих роздумів я написала вірш, який тепер здається мені глибшим, ніж все, що я писала раніше:

Ліс шепоче своїм деревам,
Тим, хто слухає серцем — все стане зрозуміло.
В кожному шелесті, в кожному вітерці
Знаходиться мудрість, яка відводить страхи.

Я все більше відчуваю, як важливо бути частиною цього світу — не лише у фізичному сенсі, а й у духовному. Природа вчить нас, як жити в гармонії з собою та навколишнім світом.

Заздрість, 15 липня 1938 року

Михайло знову написав мені. Його слова настільки теплі, що я забуваю про все, що мене турбувало. Він спитав, чи я готова зустрітися з ним. Я подумала і вирішила, що треба. Я не хочу більше ховатися від світу, від себе. І хоча я завжди була замкнута, це тепер мені здається неважливим. Я хочу бути чесною з собою та з тими, хто мені дорогий.

Ми з мамою сьогодні попрацювали в саду. Минулого року картопля вродила добре, і ми зібрали досить багато.Цікаво, який врожай буде цього року . Сьогодні  під вечір я сіла на веранду і задумалася про своє майбутнє. Я думаю, що прийшов час для змін. Це не обов’язково має бути щось велике чи грандіозне, але я знаю, що відтепер буду шукати те, що дасть мені справжнє відчуття виконання. Я хочу більше писати, більше вишивати, більше знаходити себе через те, що мені найбільше подобається.

Цього вечора я читала вірші Лесі Українки. Її творчість викликає в мені відчуття сили та гідності, якої мені не вистачало раніше. Її слова надихають, і я хочу, щоб мої вірші були такими ж потужними.

Щоб не було мені боляче,
Щоб не згасли мої мрії.
Я буду сильна, не покину,
Не дамся на поталу біді.

Я вірю, що з кожним днем я наближаюся до тієї себе, яку хочу побачити.

Заздрість, 20 липня 1938 року

Сьогодні я вирушила до лісу знову. Цього разу я взяла з собою вишивку і кілька нових книг, серед яких був том віршів Івана Франка. Я думала, що, може, це буде той день, коли я зможу заспокоїтися і відновити сили, але ліс був настільки спокійний, що я сама стала частиною цього спокою. Я писала, спостерігаючи за пташками, які літали між деревами, і шепіт листя, що майже зливався з моїми думками.

Після кількох годин я повернулася додому з новими віршами, з новими ідеями для вишивки. Я відчуваю, що моє життя набирає іншого, більш глибокого змісту. Вірші й вишивка — це вже не просто хобі, це мій спосіб ділитися тим, що я відчуваю. Це моє особисте, моя маленька частина світу, яку я можу створювати сама.

Сьогодні я також поговорила з мамою про те, що я хочу більше писати, навіть якщо це здається не дуже важливим для інших. Вона не забороняє мені цього, і я відчуваю, що підтримка її важлива. Я не знаю, чи стану я справжньою поеткою чи ні, але я готова рухатися вперед і шукати своє місце в цьому світі.

Я почала нову вишиванку. Цього разу я хочу зробити на ній квітучу ружу — символ стійкості та краси, яку не зламати.