Читати книгу - "Юстина (щоденник), mi larde"

Щоденник Юстини
Заздрість, 25 липня 1938 року

Цього тижня я почала відчувати важливість кожного моменту. Літо пройшло, і хоча ще теплі дні, я відчуваю, як скоро буде осінь. Сьогодні знову дощило, але це не змусило мене залишити роботу. Я стояла на городі, доглядаючи за квітами, коли до мене підійшла мама. Вона сказала, що я стала дуже серйозною, майже замкнутою, але для мене ці хвилини наодинці з природою були важливими. Може, я справді більше замислююсь про життя, ніж раніше, але це дає мені відчуття, що я знаходжу себе.

Вчора я завершила вишиванку. Це було складно, особливо з такою спекою, але кожен стібок — це наче маленька перемога, що дає мені сили. Я додала вишиті квіти, троянди та маки, як символи витривалості й кохання. Вишивка стала для мене не лише способом зберегти традиції, а й моїм власним мовленням.

Я також писала нові вірші. Вони стали більш глибокими, і в них я намагаюся виразити все те, що накопичилося в серці:

Трави, що під ногами, шепочуть,
Вони мовчать, та й не скривають тайни.
Життя — це шлях, де йдуть, але йдуть не самі,
А з серцем, що б’ється, прагне йти далі.

Михайло не писав вже кілька днів, і я почала переживати. Не знаю чому, але серце стискається від думки про це. Але я намагаюся не хвилюватися. Можливо, просто не було часу, або він зайнятий. Але його слова завжди дають мені відчуття, що я маю місце у цьому світі.

Заздрість, 2 серпня 1938 року

Я сьогодні не працювала в полі. Мама зібрала мене в місто для того, щоб продати трохи зібраного врожаю. Я давно не була в місті, і воно стало таким чужим. Протягом поїздки я думала про людей, які живуть у містах. Вони зовсім інші. Всі вони спішать, мають свої справи, і я почала розуміти, що міське життя не для мене. Я відчуваю себе краще в селі, серед природи.

Ми з мамою придбали нову тканину для вишиванки. Це був темно-синій колір, і я вирішила, що зроблю на ньому новий візерунок — образ неба і зірок. Це буде моя маленька космічна історія, в якій я розповім про свої мрії.

Вдома я одразу взяла книжку, яку купила в місті. Вона була про природу та її закони, про глибину життя, і я знову занурилася в її сторінки. Мабуть, це стало моїм способом втекти від неприємних спогадів. Коли я читаю, я живу іншими світом, де є спокій, розуміння і гармонія.

Я написала ще один вірш:

Місяць високо, тихо в небі,
Як душа, що несе в собі спокій.
Тихо йду, не чути кроків,
Але в серці — віра, в серці — спокій.

Ці слова наче прийшли самі, я лише записала їх. Сьогодні я знову відчула, що писати для мене — це найкращий спосіб виразити свої думки, переживання. Можливо, в цьому і полягає моя справжня свобода — у словах.

Заздрість, 9 серпня 1938 року

Сьогодні знову працювала на полі. Сонце палило, а я йшла і думала про те, як багато змінюється у житті з часом. Але все одно я залишаюсь на своїй землі. Тільки земля може дати мені той спокій, який я шукаю, і вона не зрадить.

Я завершила новий вірш:

Тихо кроки, тихо мрії,
Всі ми разом йдемо до мети.
Небо високе — це наш шлях,
І в серці віра, і в серці надія.

Михайло нарешті написав. Він сказав, що приїде наступного тижня. Я так довго чекала цього листа, що навіть не знала, як на це реагувати. Тепер я відчуваю, як важливим стає кожен його рух, кожне слово. І я розумію, що він теж важливий для мене, більше, ніж я готова була б зізнатися собі раніше.

Сьогодні я продовжувала працювати над своєю вишиванкою. Вже почала вишивати зірки на темно-синьому тлі, і це стало моєю маленькою історією про мрії та надії. Я відчуваю, як кожен стібок наближає мене до того, щоб мати більше сміливості у своєму житті.

Щоденник Юстини
Заздрість, 15 серпня 1938 року

Сьогодні була дуже важка праця. Сонце пекло, а ми весь день працювали на полі, збираючи ще один урожай. Мама в цей час знову згадувала про те, як важко в нашій родині, але я знала, що всі ці зусилля не марні. Земля дає нам усе, чого ми потребуємо, навіть якщо ми не завжди це помічаємо. Я подумала про те, як багато людей живуть у місті, і як вони не розуміють, що значить бути частиною цієї землі. Для мене все це не просто робота — це частина мене, частина мого життя.

Михайло нарешті приїхав. Його приїзд змінив все. Коли я побачила його, серце забилося швидше, але я не намагалася приховати свої почуття. Михайло був таким самим, як і в листах — спокійний, уважний, але в його погляді була та сама ніжність, яка була в його словах. Ми прогулялися по селу, говорили про все, про що давно не мали змоги поговорити. Він цікавився моїми віршами, вишивкою і навіть сказав, що вони гідні бути частиною великої книги. Це був найкращий комплімент, який я могла отримати.

Після прогулянки я вирішила показати йому свою нову вишиванку, яку я закінчила цього тижня. Він захоплювався, але я відчула, що його погляд був дещо іншим. Він уважно розглядав кожен стібок, і, здається, навіть помітив, як я вклала в це свою душу. Мені стало так тепло від цього. Він сказав, що мої вірші та вишивка — це справжнє мистецтво. Я навіть не знала, що сказати, бо його слова справді запали мені в серце.

Я написала новий вірш, і сьогодні, після нашої зустрічі, цей вірш здалося мені дуже важливим:

Там, де небо йде в небуття,
Там, де зірки мають свою мову,
Я чую твій голос, тихий, як вітер,
І я знаю — ти завжди поряд зі мною.

Ці слова стали відображенням того, що я відчуваю. Михайло залишив мені цілий світ, що може бути тільки моїм, і в цьому світі я знаходжу себе. Я відчуваю, як моя душа розцвітає, наче квітка на полі.

Заздрість, 22 серпня 1938 року

Цього дня ми з Михайлом прогулялися до лісу. Ліс був затишний, і він став для нас місцем, де ми могли відкрити свої серця один одному. Я більше не приховувала своїх почуттів. Я сказала йому про все, що було в моєму серці — про мої мрії, про мою поезію, про те, як я люблю своє село і свою землю. Він уважно слухав, і я бачила, що він розуміє мене. Його присутність була як спокій, який дає сили йти далі.