Читати книгу - "Юстина (щоденник), mi larde"

Після прогулянки ми знову сиділи на березі річки. Я взяла з собою блокнот і записала нові вірші:

Там, де річка тече без кінця,
Я чую серце своє і твоє.
Ми — як вода, що ніколи не зупиняється,
І разом ми йдемо, разом ми живемо.

Ці слова якось природно вийшли з мене. Вони говорять про нас — про те, як ми разом йдемо через життя, підтримуючи одне одного.

Заздрість, 28 серпня 1938 року

Цього тижня ми знову працювали на полі. Я часто згадую Михайла, і мені здається, що його присутність змінила все. Я стала більш впевненою у своїх словах і в тому, що роблю. Моя поезія та вишивка тепер стали не просто частиною мене, а частиною моєї історії. Я вже не боюся бути собою, не боюся висловлювати свої почуття.

Сьогодні я продовжила роботу над новою вишиванкою. Я вирішила додати на неї новий візерунок — образ сонця, яке сходить над лугами. Це буде символ надії та нового початку.

Я написала новий вірш:

Те, що з'являється зранку,
Те, що розцвітає в серці,
Це — надія, яка веде нас,
Це — шлях, що завжди світиться.

Я відчуваю, що ці рядки — це не просто слова, а щось набагато більше. Це моє розуміння життя, моє розуміння того, що навіть у найтемніші моменти можна знайти світло.

Заздрість, 5 вересня 1938 року

Літо минає, і осінь наближається. Це час для змін. Я вже давно відчувала, що зміни у моєму житті неминучі. Я більше не хочу залишатися тією дівчиною, яка ховається від світу. Я хочу бути частиною чогось більшого, хочу ділитися своїми думками та почуттями з іншими. Я знаю, що це не буде легко, але я готова до цього.

Михайло сказав, що йому потрібно повернутися в місто на кілька тижнів. Я сумую за ним, але я розумію, що це частина життя. Він обіцяв, що напише, і я чекаю його листа.

В цей час я більше уваги приділяю своїм віршам та вишиванці. Я розумію, що ці дві речі стали для мене не просто хобі, а справжнім способом виразити себе. Я відчуваю, що моя душа розцвітає, і я готова ділитися цією красою з усім світом.

Щоденник Юстини
Заздрість, 12 вересня 1938 року

Цього тижня погода змінюється. Схід сонця став раннішим, і на вечірньому небі вже помітні перші зірки. Осінь наближається з її прохолодою, і я почала відчувати, як земля готується до відпочинку. Мама все більше часу проводить на кухні, готуючи заготовки на зиму, а я знову вишиваю. Моя нова вишиванка з сонцем на грудях та зірками на плечах вже майже готова. Я працюю над нею кожного дня, і мені подобається це відчуття, коли вишивка стає частиною мене. Вона — як мій власний внутрішній світ, що заповнюється мріями, думками і спогадами.

Михайло написав листа, і я не можу залишити його без уваги. У ньому він розповідає, що зараз у місті дуже багато справ, але він обіцяє приїхати, як тільки зможе. Кожного разу, коли я отримую його лист, серце тремтить від хвилювання. Я розумію, що я чекаю на нього, хоча й боюся, що між нами можуть виникнути труднощі. Проте я хочу вірити, що наші почуття витримають всі випробування.

Я також почала більше писати вірші про природу, про землю, що нас годує і дає силу. Мої слова стали глибшими, мені хочеться розповісти про те, що відчуваю, і ось що вийшло сьогодні:

День минає, а земля не спить,
Вона дає нам усе, що має.
З кожним кроком ми її сліди,
Вона — наша мати, вона — наш шлях.

Ці рядки про те, як я відчуваю свою землю. Вона для мене не просто територія, це — частина мене, частина мого коріння.

Заздрість, 19 вересня 1938 року

Сьогодні знову працювала на полі. Мама каже, що осінь — це час збору плодів, і я розумію, що це не лише про урожай. Осінь — це також час підбиття підсумків, час подумати про все, що було зроблено, і що ще потрібно зробити. Я багато думаю про мої вірші, про те, як вони змінюються з часом. Спочатку це було щось просте, а тепер кожен рядок має глибину, має сенс, і я відчуваю, що вони відображають не тільки мої почуття, а й мою душу.

Михайло обіцяв, що приїде на початку жовтня. Я так чекаю його. Він говорить, що приїде не лише для того, щоб побачити мене, а й щоб обговорити справи, які потребують його уваги. Проте я знаю, що коли він буде тут, ми все одно знайдемо час один для одного.

Мама дала мені тканину для нової вишиванки. Вона буде темно-зеленою, з вишитими гілочками і листям. Це буде символ життя, що продовжується. Я вирішила, що вишиватиму її вночі, коли всі спатимуть, і мені ніхто не заважатиме зосередитися.

Сьогодні ввечері я знову писала вірші:

Вогонь у серці — не погасне,
Він розцвіте в диму та вітрі.
Нехай же світ буде темний і тихий,
Ми йдемо, і серце палає, як зірка.

Цей вірш — для Михайла. Я хочу, щоб він зрозумів, як важливо для мене його повернення, як важливо для мене те, що він є в моєму житті.

Заздрість, 26 вересня 1938 року

Цього тижня я помітила, як природа змінюється. Листя на деревах вже жовтіє, а повітря стає прохолоднішим. Я відчуваю, що час минає дуже швидко, і мені хочеться захопити кожен момент, кожен день. Я все більше думаю про майбутнє, про те, що принесе осінь і зима. Я чекаю на Михайла, і в той же час розумію, що не можу триматися лише за спогади про нього. Мені потрібно йти вперед, шукати нові шляхи і можливості.

Мама сьогодні сказала, що вже час починати готуватися до зими. Ми з нею почали робити заготовки з яблук і груш. Я обожнюю ці моменти — коли ми працюємо разом, коли всі ми є частиною великої родини, що підтримує один одного.

Вишивка стала моїм способом відпочити і зосередитися. Я кожного дня додаю нові деталі до своєї роботи. Цього разу я вирішила вишити маленькі зірки, які повинні символізувати надію на майбутнє.

І ось нові рядки:

Зірки, що горять на небі,
Ніколи не згаснуть.
Як і наша віра в майбутнє,
Що в серці не зникне.