Читати книгу - "Юстина (щоденник), mi larde"

Сьогодні я відчула, що ці слова — моє послання світу. Можливо, це прості слова, але для мене вони мають велику силу.

Щоденник Юстини
Заздрість, 3 жовтня 1938 року

Вчора Михайло нарешті приїхав. Я так чекала цього дня, і коли він з'явився на порозі, серце моє забилося в мільйон разів швидше. Його посмішка, погляд — усе було знайоме, але одночасно й нове. Чи це тому, що між нами вже є якась особлива відстань, яка є між тими, хто любить, але все ще боїться щось сказати? Його обійми були теплими, але вони не мали того тепла, яке я відчувала раніше. Чи може бути, що ми змінилися? Може, я стала іншою, бо час залишає свої відбитки навіть на найміцніших стосунках?

Вечір ми провели разом у лісі. Вітрила вітру не було, але відчувалася тиша осіннього вечора, яка неначе огортала нас своєю спокоєм. Ми мовчали, просто йшли разом. Михайло розповідав про місто, про справи, які його там чекали. Він казав, що в нього багато роботи, але для мене це виглядало як просто слова. Він був тут, але не був по-справжньому. Я відчувала, як дистанція між нами збільшується з кожним днем, і, можливо, ми більше не зможемо повернутися до того, чого я так чекала.

Я не говорила про це. Михайло не знає, що я відчуваю. Я боюся, що мої слова не зрозуміє, бо, можливо, вони йому не будуть потрібні. Але коли ми повернулися додому, я все одно написала вірш. Це було так необхідно.

Там, де вітер змінює хід,
Там, де море не знає берега,
Я шукаю тебе, але ти вже не там,
Ти вже не той, хто колись вів мене.

Це були слова, які я не могла висловити вголос. Вони лежали важким каменем на моєму серці, і я не знала, чи зможу розповісти йому все.

Заздрість, 10 жовтня 1938 року

Минув тиждень, і, здається, нічого не змінилося. Михайло залишився в селі ще кілька днів, але ми все частіше мовчали, і кожен день став важчим. Я намагаюся не показувати, що моє серце тріпоче від сумнівів. Мама помітила, що я часто задумуюсь, але я не можу пояснити їй, чому це так. Вона завжди говорить, що любов — це праця, це те, що треба вміти берегти. Але я не знаю, чи в мене вистачить сили боротися за те, що, здається, вже почало вичерпувати себе.

Я знову вишиваю, працюючи над новою роботою. Цього разу я обрала мотиви осіннього лісу — дерева, що стоять в тумані, і листя, яке падає до землі. Ця вишивка стала моєю власною історією — історією про зміни, про те, як усе проходить, але все одно залишається в серці.

Сьогодні знову писала вірші. Вони стали глибшими, більш інтимними, як частина моїх роздумів про майбутнє:

Осінь не відпускає,
Вона тримає мене в своїх обіймах.
Ти далеко, але я відчуваю твоє тепло,
І серце моє віднайде шлях до тебе.

Я пишу ці рядки для себе. Для того, щоб якось заспокоїти свою душу, яка сумує за чимось, чого, можливо, вже немає.

Заздрість, 17 жовтня 1938 року

З кожним днем, коли Михайло все більше затримується в місті, я починаю відчувати, як між нами стає більше порожнечі. Мої ілюзії почали розбиватися. Він стає мені чужим . Сьогодні він сказав, що не може залишатися на довго, що у нього багато справ. Його обіцянки приїхати — вони здаються лише порожніми словами, які не мають сили. Мама знову поговорила зі мною про майбутнє, вона каже, що я повинна бути терплячою і не поспішати з рішеннями. Але як можна бути терплячою, коли серце тріпоче від сумнівів? Я не знаю, чи ще зможу дочекатися того, хто вже не є частиною мого світу.

Невдовзі після його від'їзду я знову пішла до лісу. Я потребувала тиші, я потребувала природи. Це місце — воно завжди допомагало мені знайти відповіді. Я сіла на березі річки, дивилася, як вода несе свої хвилі вперед, і думала про своє життя. У цей момент я зрозуміла, що час — це найважливіше, що в мене є. Я не можу дозволити, щоб він проходив даремно, бо він не повернеться.

Я написала новий вірш:

Я стою біля річки, і вода несе мої думки,
Я відпускаю все, що було, і чекаю на те, що буде.
Життя — це не просто шлях, це вибір,
І я вибираю бути собою.

Цей вірш став моїм посланням до себе. Я повинна йти далі, навіть якщо це означає залишити частину свого серця в минулому.

Щоденник Юстини
Заздрість, 24 жовтня 1938 року

Михайло більше не пише. Листи перестали приходити, і я відчуваю, що все розсіюється, як осінній туман. Спочатку я намагалася переконати себе, що це просто тимчасово, що він знову приїде, і все буде як раніше. Але тепер я розумію, що між нами існує прірва, яку важко подолати. Я намагаюся не думати про це, бо чим більше я думаю, тим більше розумію, що те, що ми мали, було занадто коротким.

Мама запитала мене сьогодні, чому я така задумлива. Я просто відповіла, що багато думаю про осінь, про те, як змінюється все навколо нас. Вона не здогадується, що я думаю не тільки про погоду, а й про те, як змінюється моє життя. Я не хочу, щоб вона хвилювалася, тому що вона завжди підтримувала мене, але зараз я почуваюся такою розгубленою.

Після його від'їзду я багато часу проводжу з мамою. Вона навчила мене ще більше розуміти природу, вона говорить, що земля знає все, що нам потрібно, що ми маємо прислухатися до її голосу. Я часто йду до лісу, шукаю місце, де можна просто залишити свої думки, де можна по-справжньому відчути спокій. Вишиваю багато — це мій спосіб заспокоїтися. Мама каже, що я заспокоююся тільки тоді, коли працюю руками.

Тиждень тому я почала працювати над новою вишиванкою — для себе. Це буде дуже особливий виріб: темно-синя тканина з золотими нитками. Я вирішила вишити на ній зірки та місяць, щоб нагадувати собі про мої мрії, які я хочу зберегти в серці. Кожна нитка має значення, і кожна деталь, яку я додаю, допомагає мені віднайти себе.

Я почала писати ще один вірш:

Ніч поглинає всі мої сумніви,
Вона дарує спокій, дарує надію.
Там, де зорі шепочуть, я знайду свій шлях,
І серце моє знає: я не одна.