Читати книгу - "Юстина (щоденник), mi larde"

Ці слова є моїм запевненням. Я не хочу думати, що залишусь одна, бо я знаю: є надія, є шляхи, якими можна йти, навіть якщо темрява затуляє все навколо.

Заздрість, 31 жовтня 1938 року

Сьогодні я отримала листа від Михайла. Це був короткий лист, у якому він повідомив, що він у місті і має багато справ. Я відчула, як моє серце застигло на мить.  Так сухо і коротко.Всього кілька рядків, без жодних почуттів, без слів, які б говорили про нас. Він не запитав, як я, як тут усе. Лист був безпорадний, і я не знала, що робити з ним. Він став лише ще одним нагадуванням, що між нами все більше відстані.

Мама сказала, що не потрібно тримати в серці порожнечу, що я повинна відпустити, якщо це те, що має бути. Вона каже, що життя — це не тільки про любов, а й про мир у серці, і що з кожним днем ми вчимося жити з тим, що є. Вона не знає, як боляче мені, як я кожного дня шукаю відповіді на питання, які не мають відповіді.

Я знову пішла до лісу. Це місце тепер для мене важливе, як ніде. Я сиділа на березі річки, дивилась на її спокійний рух і думала, чи я колись знайду свій спокій. У мене є бажання йти вперед, але чим далі я йду, тим більше відчуваю, що щось залишилося позаду. І я не знаю, чи я зможу цього позбутися.

Михайло вже не той, якого я пам'ятаю. І, можливо, я вже не та, якою була раніше. Все змінюється, і я повинна це прийняти.

Сьогодні я написала новий вірш:

Як вітри змінюються, так і ми,
І серце моє з кожним кроком новим.
Там, де були ми разом, залишиться тільки пам'ять,
А я йду далі, у новий світанок.

Я повинна йти. Я маю йти. Я повинна знайти той шлях, який приведе мене до спокою, до того, що я шукаю, навіть якщо це буде важко.

Щоденник Юстини
Заздрість, 7 листопада 1938 року

Минув тиждень, і хоча я намагаюся не думати про Михайла, його відсутність відчувається кожен день. Я намагаюся зосередитися на чомусь іншому, але кожен раз, коли погляд падає на стару фотографію, де ми разом у саду, серце стискається. Я розумію, що не можу змусити себе забути, і я не хочу цього робити. Це ще одне з моїх розчарувань — навчитися відпускати людей, які вже не є частиною мого життя.

Мама все частіше запитує мене, як я почуваюся. Вона бачить, що я більше не посміхаюся так, як раніше. Вона намагається відвернути мою увагу, пропонуючи роботу на городі або заготовки на зиму. Вчора ми з нею збирали гарбуза. Я не могла не помітити, як глибоко вона вникає в свою працю — вона дійсно вірить, що у важкі часи важливо триматися за роботу, за те, що дає тобі можливість не думати про те, що болить.

Вишивка стала моїм головним заняттям, і я повністю поринаю в цей процес. Сьогодні я вишивала нову частину своєї роботи — місяць на темно-синьому фоні. Вишивка стала моєю медитацією, моїм способом побути наодинці з собою. Я бачу у своїх мотивах не просто красу природи, а й глибокі символи — місяць, зірки, що освітлюють темну ніч. Вони нагадують мені, що навіть у найтемніші часи є надія.

Я написала новий вірш, який відображає те, що відчуваю:

Ніч, що скриває всі тривоги,
Місяць дає свій ніжний світ.
Я йду вперед, поки не знайду
Ту надію, що дарує мені мій шлях.

Ці рядки стали моїм посланням для себе. Я знаю, що надія — це те, що я маю. І навіть якщо все змінюється, навіть якщо я не знаю, що буде далі, я повинна зберігати віру в майбутнє. Я буду йти вперед, поки не знайду свою дорогу.

Заздрість, 14 листопада 1938 року

Сьогодні я отримала ще один лист від Михайла. Він пише коротко, без емоцій. Він повідомляє, що справи в місті все ще не дозволяють йому залишити роботу, і він не знає, коли зможе знову приїхати. Лист цей не змінив нічого. Його слова не торкаються моєї душі, вони просто описують його дні, але не його почуття. Я не знаю, чому це так, але я відчуваю, що між нами є стіна, яку ми не можемо подолати.

Мама каже, що я повинна жити своїм життям, а не чіплятися за минуле. Вона завжди така мудра, але в той самий час я відчуваю, що її поради не завжди допомагають. Я все ще відчуваю розчарування, хоча розумію, що не можу стояти на місці. Я повинна знайти спосіб дати собі шанс на новий початок.

Я знову вишивала сьогодні. Вишивка стає для мене не просто ремеслом, а справжнім способом виявити свою душу. Моя нова вишиванка має бути символом оновлення, як і мої спроби подолати сумніви.

Тим часом я написала новий вірш:

Відходить осінь, але з нею
Йде й моя журба.
Нова весна принесе надію,
І я знайду новий шлях.

Цей вірш про прощання з минулим. Я намагаюся вірити, що навіть коли осінь відходить, приходить весна, яка приносить нові можливості і нові почуття. Тільки б я змогла знайти цей шлях.

Заздрість, 21 листопада 1938 року

Вчора я сиділа на березі річки, спостерігаючи, як вода м’яко несе свої хвилі, і думала, чи зможу я знайти спокій серед усіх цих змін. Чи зможу я дійсно відпустити Михайла? Його листи стали такими відстороненими, що я вже не відчуваю того зв’язку, який був раніше. Але чому це так? Чому я так хвилююсь, коли знаю, що я повинна йти вперед?

Мама сказала, що ми всі повинні пройти свій шлях, і іноді нам доводиться залишити деякі речі позаду. Я думаю, що вона права. Можливо, я і справді повинна відпустити. Я повинна знайти в собі сили піти далі.

Сьогодні я написала вірш:

Я відпускаю тебе, навіть коли важко,
Ти не той, хто мене чекає.
Я йду далі, де мене чекає
Моя власна надія та світло.

Ці слова дають мені надію. Я відпускаю, але залишаю в серці пам'ять про те, що було. Я знаю, що маю йти вперед.

Щоденник Юстини
Заздрість, 28 листопада 1938 року

Минуло кілька днів, і все виглядає так, наче я живу в іншому світі, де все тримається на тонкій нитці. Михайло знову не написав. Цього разу я вже не чекаю на листа, хоча ще кілька днів тому він був останньою ниткою, що тримала мою надію. Але тепер я не знаю, чому я все ще тримаюсь за цей спогад, за цю мрію, яка стає все більш туманною і далекою. Я не хочу змушувати себе чекати на того, хто може ніколи не повернутися. Я повинна дозволити собі відпустити. Я маю право на це.