Читати книгу - "Юстина (щоденник), mi larde"

Мама знову помітила, як я сумую, і вчора, коли ми йшли до лісу збирати ягоди для варення, сказала, що час лікує. Вона завжди знаходить слова, які заспокоюють, хоча я не завжди їх розумію. Іноді вона здається мені такою далекою, бо вона не розуміє, як важко бути молодою і забувати того, хто здавався твоєю долею. Вона не знає, як біль від любові змішується з болем від втрати.

Ми з мамою забрали ягоди та засушили трави на зиму. У такі моменти я відчуваю, як важлива її робота — як важливо займатися тим, що дає тобі відчуття контролю над життям, яке здається таким непередбачуваним. І це дійсно допомагає мені тримати себе в руках.

Сьогодні вранці я зробила ще кілька стібків на своїй вишивці. Тема місяця і зірок мене не відпускає. Це ніби мій спосіб зберегти зв’язок із чимось вічним, чимось таким, що не змінюється. Я ще не знаю, чим стане ця вишивка, але вона допомагає мені знайти свою душу серед усіх тих змін, що відбуваються навколо.

Вірш, що я написала сьогодні, став спробою дати собі надію:

Всі зірки вже на небі,
І місяць в очах.
Я знаю, що попереду
Буде світло, буде шлях.

Моя надія все ще є. Я вірю, що, незважаючи на все, я знайду свій шлях. Це буде шлях без болю від втрати, без сумнівів у майбутньому. І я хочу вірити, що цей шлях приведе мене до того спокою, якого я так потребую.

Заздрість, 5 грудня 1938 року

Зима прийшла раптово. Вчора небо було сіре, і сніг почав падати, наче м'які перини, закриваючи землю. Село стало тихішим, і холод змішувався з туманом. Я люблю це відчуття — зимову тишу, коли навіть вітер звучить по-особливому. Моя душа також шукає цієї тиші, і я намагаюся знайти спокій у своїх думках.

Михайло знову не написав. Це вже стало звичним. І я не знаю, чому не відчуваю більше болю від цього. Може, це тому, що я вчилася жити без нього? Може, я нарешті прийняла, що це була лише одна глава в моєму житті, і тепер я маю писати свою історію далі. Я не хочу шукати винних, не хочу звинувачувати його. Просто так сталося.

Сьогодні я знову вишивала, але цього разу мотив змінився. Я вирішила вишити лебедя, який пливе по річці серед снігу. Лебідь — це символ чистоти і краси, але в той же час він — одинак, який шукає свій шлях серед води. І це стало для мене символом того, як я повинна рухатись далі, не обираючи для себе нікого, окрім себе.

Я написала ще один вірш:

Лебідь пливе серед снігу,
Шукає свій шлях серед води.
Я йду, не знаючи, куди,
Але знаю, що знайду.

Цей вірш я присвячую собі. Я не знаю, куди йду, але я знаю, що це мій шлях. І навіть якщо він важкий, я повинна йти ним. Я повинна знайти своє місце у світі.

Заздрість, 12 грудня 1938 року

Сьогодні я намагалась знову зібратися з думками. Всі навколо кажуть, що зима — це час відпочинку, час для того, щоб заспокоїтися, подумати про те, що було, і спланувати майбутнє. Але я відчуваю, що зима стала для мене часом пошуків, часом, коли я стикаюсь із своїми сумнівами, зі своїми питаннями, на які не маю відповідей.

Мама каже, що треба думати про майбутнє, що життя триває, і що ми маємо робити все, щоб не загубитися в цьому світі. Вона права, звісно, але я не можу забути те, що було. Михайло все одно залишається у моєму серці, навіть якщо я намагаюсь відпустити його. Можливо, це просто частина мене, і я не зможу позбутися цього болю, навіть якщо буду намагатися.

Знову сиділа на річці, і цей момент здається таким спокійним і віддаленим від усього. Я написала останній вірш на сьогодні:

Я чую тишу, як мова,
І в серці моєму — спокій.
Я буду йти, і знайду себе,
Бо час змінюється, а я — не зламаюсь.

Цей вірш — ще один крок до себе. Я маю продовжувати, не зупинятись. Можливо, мій шлях ще тільки починається.

Щоденник Юстини
Заздрість, 19 грудня 1938 року

Сьогодні знову прийшов сніг. Легкий, мов пух, він покрив землю, і я почувала себе так, ніби він допомагає мені забути про все, що було до цього. Але сніг не може сховати мої думки. Я не можу вигнати з голови те, що сталося з Михайлом, хоча і намагаюсь.

Вчора я йшла через ліс до того самого місця, де завжди сиділа з ним. Там, де ми мовчки слухали шум вітру в гілках і дивилися на річку, що тягнеться через долину. Я дійшла до цього місця, сіла і задумалась, не знаючи, що шукати. Михайло вже не був частиною цього ландшафту, не був частиною цього моменту. Але я відчула, що не можу залишити це місце. Я повинна зберегти його в собі.

Я почала писати, намагаючись вловити ту тишу, яку я відчувала в лісі:

Сніг покрив землю, мов перину,
Тиша стала моєю подругою.
У лісі, де вітер співає свою пісню,
Я шукаю себе серед тіней і снігу.

Цей вірш я написала, сидячи там, на снігу, з серцем, що не знає, як відпустити. Я розумію, що не можу залишити все позаду, хоча і намагаюся рухатися вперед. Я повинна звільнити себе від того, що тримає мене в минулому, але не знаю, як це зробити.

Сьогодні я вишивала, як завжди. Моя вишивка стала не тільки способом знайти спокій, але й способом висловити свої внутрішні переживання. Я додала нові елементи до моєї роботи — лінії, що нагадують річку, і гілки дерев. Вишивка стала таким собі відображенням моїх думок. Я не знаю, чи колись закінчу цю роботу, бо вона — частина мене, і я не можу завершити її, не завершивши всередині себе.

Сьогодні також я почала читати вірші Тараса Шевченка. Вони як ніколи близькі мені зараз. Вони про боротьбу, про біль, але й про надію. Можливо, я маю пройти через свою власну боротьбу, щоб знайти те світло, яке в нього завжди було.

Я знайшла рядки з одного з його віршів, і вони настільки гарно лягли на мої почуття:

«І ти не забуде мене,
Не скривдиш ти мене, я знаю.
Я буду жити у твоїм серці,
Як би ти мене не забував.»