Читати книгу - ""Каселона". Криза адаптації, Олена Гриб"

***

Про мене забули на кілька годин, тому що увагою Ка-ті повністю заволоділо чудовисько. Наскільки я зрозумів, вона запитувала про нього на спеціалізованих форумах і несподівано отримала вигідну пропозицію від доброї людини, яка обіцяла білці щасливе захопливе життя у тематичному парку.

В Ка-ті боролися прихильність до мене, лояльність до монстра і жадібність, тому що ціна вражала уяву і дала б змогу замінити поламану пралку (я міг би полагодити безплатно, якби я мав доступ), підправити пошкоджену обшивку (я міг би виправити безплатно, якби я мав доступ) і оновити систему очищення води (я міг би… ну ви самі зрозуміли).

Жахлива істота вимагала значних витрат. Вона не вживалася ні з ким – ні з іншими тваринами, ні з людьми. Її лякало все навколо – і періодичне деренчання сходів, і зміна освітлення (на її рідній планеті доба тривала вдвічі довше, ніж при штучному чергуванні дня і ночі на кораблі), і нерівності панелей стін, і хрип вічно несправних динаміків, і нечутний людському вуху писк із вентиляції…

Тварина звикла до певного режиму і хвилювалась через кожну дрібницю, що вибивалася зі звичайного ритму.

Ка-тя правильно вчинила, коли збиралася довірити цю вибагливу тварюку мені – кіборгу з великим віртуальним досвідом догляду за проблемними екзотичними улюбленцями. Вона не могла знати, що один лише вигляд чудовиська щось замкне в моїх схемах. Я сам цього не знав, як і не знали мої виробники.

Але коли світло змінилося на «теплий вечір у рожевих тонах», Катя прийшла з вибаченнями.

Вона ніяк не могла усвідомити, що я – техніка, мені від її слів ні холодно, ні жарко. Вони дратували. Для молодого штучного інтелекту на кшталт мене це було тривожне знайомство зі світом емоцій.

Звісно, я умів реагувати на ті чи інші подразники. Програма передбачала все. Але мимовільне сіпання повік і дивний свербіж у пальцях, що вимагав терміново зайняти чимось руки, не належали до стандартних алгоритмів.

– Я тут інструкцію почитала… – мимрила Ка-тя, і не підозрюючи, як бісить її манера розмовляти в одному тоні і зі мною, і з качкою, і з кавоваркою. – Виявляється, наприкінці була приписка: «Заборонено експортувати на Нтарі-Дато». Як думаєш, це означає, що РІКів-37 тільки заборонено продавати в системі Кві? Чи що вас взагалі не можна сюди ввозити? Я шукала, але нічого конкретного знайти не змогла. Кібоги скрізь є, знаєш? РІКи-35 і РІКи-36 експортуються без проблем. Чим твоя модель відрізняється? У вас якесь експериментальне надсучасне обладнання, особливо чутливе до стресів? Але ти бачив і аборигенів нтарі-дато, і лайса, а відреагував на маленьку пухнасту шипоголову білочку… Ну й ребус!

Стандарти стверджували, що Ка-тя красива до запаморочення. Якби не неприродно вишневе волосся і велика кількість кіберімплантів, вона могла б отримати дев'яносто п'ять балів зі ста за версією програми «Найбажаніша дівчина у Всесвіті 10001.1».

Вперше її зустрівши, я вважав її кіборгом і спробував встановити зв'язок, щоб визначити модель та способи взаємодії. Але база визначила Ка-тю як людину, ба більше – власницю третини мене. Я сприйняв цю інформацію беззастережно, як належить машині, і лише після чудовиська і навіяного ним незрозумілого спектра почуттів мене охопила злість.

Ка-тя, як і трильйони людей, використовувала переваги кібертехнологій і не соромилася цього. З погляду звичайного меддіагноста вона була ближчою до кіборгів, ніж до людини, але насправді нас розділяла непереборна прірва. Їй судилося наказувати, мені – виконувати накази без обговорення.

Вперше з моменту монтажу я ігнорував рекламний блок і не відчував гордості за свій штучний інтелект зі здатністю до самонавчання.

Навіщо він мені взагалі? Щоб я розвивався доти, доки моє поневолене існування не стане нестерпним? Звичайний механізм теж міг відповідати функціоналу РІКа-37, нехай і не настільки широкому. В чому сенс створювати мене?

– Можеш розповісти, що сталося? – Ка-тя нарешті припинила скиглити і перейшла до суті.

Я вже думав, вона ніколи не замовне. І я не знав, що спричинило збій. Їй була потрібна консультація кібертехнолога або хоча б програміста, а не корабельного обладнання.

– Що ти відчув, коли побачив нашого пухнастика? – наполягала Ка-тя, марними рухами гладячи мене по спині. – Може, у твоєму коді є помилка, що змушує тебе сприймати білку як загрозу замість, наприклад, стрілки? Стріли? Кулі?

– Ні, – відповів я, перш ніж усвідомив, що не можу цього аргументувати.

Власне, я збирався приховати цей факт, бо був майже певен: природа збою – не програмна і не апаратна. Якщо з'ясується, що я не підлягаю ні ремонту, ні перепрошивці, мене утилізують, а я не хотів зникнути. Я лише почав знайомитися зі світом!

І я не зміг би збрехати, якби Катя поставила пряме запитання.

Але вона ніби почула моє побажання і зачепила іншу тему. Або ж була надто дурна, щоб уловити причинно-наслідковий зв'язок… Мене влаштовували обидва варіанти.

– Спочатку я думала, що це спрацювала твоя програма попередження щодо потенційно небезпечних тварин, – розмірковувала Катя вголос, – ось тільки до лайса ти ставишся нейтрально, а він у списку найнебезпечніших хижаків світу.

Нейтрально.

Ха. Ха. Ха.