Читати книгу - "Si ames, intelliges, RIV"

         Ніч повільно опускалася на ліс, занурюючи все в темряву, за винятком слабкого світла місяця, що пробивалося через гілки дерев. Тиша навколо була глухою, лише час від часу порушував її шелест вітру або тихий дзвінкий звук нічних створінь. Айдан лежав на землі, спираючись на одну руку, намагаючись не рухати лівим плечем, яке пекло від болю. Він змушений був ковтати біль. Але попри біль, він не міг перестати думати про дівчину, яка сиділа поруч. Вона тиха, а її присутність була надзвичайно заспокійливою. Мілена сиділа біля нього, обережно дивлячись у вогонь. Вона дбайливо перемотала його рану, акуратно заправляючи бинт навколо його плеча. Від її торкання Айдан відчував, як його серце б'ється частіше, і на якусь мить він забував про біль. «Ти такий сміливий», — сказала вона тихо, поглядаючи на нього. «Рана несерйозна», — додала. Айдан зітхнув, намагаючись відволіктись від дівчини. «Повезло…» — відповів він, хоча насправді він не знав, чи це так, чи ні. Мілена поглянула на нього ще раз, обережно поправляючи пов’язку, і тоді запитала: «Ти завжди такий безстрашний?». Айдан посміхнувся через біль. «Авжеж!» — він на мить замовк, відчуваючи, як її руки знову обережно перев'язують рану. «А ти, Мілено? Принцеси завжди рятують життя?» — поцікавився хлопець. Вона не відповіла одразу, лише вдивлялася в полум’я, ніби обираючи слова. Потім, подивившись на нього, злегка усміхнулась: «Можливо… А можливо і ні». Айдан знову відчув, як його груди розвертаються. Його плечо все ще боліло, але зараз це було як щось далеке — бо він був із нею, і це здавалося найважливішим. «Я дуже вдячний тобі, Мілено», — тихо сказав він. Мілена лише кивнула, повертаючи погляд до вогнища. Вона не хотіла показувати, що в її очах було щось більше, ніж просто турбота. Тим часом ніч поступово занурювала їх в свою безмовну темряву, а ліс залишався спокійним, обіймаючи їх у своєму тихому, холодному світі.

       Айдан лежав на землі, дивлячись на темне небо, яке поволі почало світлішати від першого проміння світанку. Його серце билося важче, ніж зазвичай, і біль у плечі наче став не такий важливий, що відбувалося в його душі. Він не міг зупинити своїх думок — вони постійно повертались до неї, до Мілени. Він вже давно не відчував щось подібне, але тепер... Він закохався в цю дівчину. В її турботі, в її красі він тонув, наче у великому морі. Вона була надто доброчесною, і навіть більше. Але у той самий час хлопець знав: він не може продовжувати обманювати її. Він не міг не розповівши їй правду. Це було б не несправедливо. Він повільно повернув голову в бік Мілени, яка сиділа поруч, дбайливо перегортаючи ще трохи сухих листків, які збирала для вогню. Його погляд затримався на її обличчі, і в цей момент він зрозумів, що більше не може мовчати. «Мілено», — тихо почав він, голос був надто м'яким. Дівчина обернулась, піднявши брови, коли почула своє ім’я, і поглядала на нього. «Я зрозумів, що ціню тебе більше, ніж будь-кого на цьому світі», — продовжив він, намагаючись зібрати всі свої думки в одному вислові, додав: «І я... закохався в тебе». Мілена зупинилась, її очі засяяли, немов вона маленька дитинка, а він продовжив: «Ти, напевно, не знаєш, хто я насправді. І я не можу більше це приховувати». Його серце билося швидше, але він був рішучий. «Я — син короля Торланда. Ти врятувала ворога», — промовивши це, Айдан заплющив очі.