Читати книгу - "Там, де ховали життя, Янина Кап (Зоя Маг)"

Після обіду на майданчику біля сільради зібралось пів села. Одні — бо скликали. Інші — бо не прийти вже було ризиковано. А треті — бо хотіли почути, кого сьогодні назвуть ворогом.

Сава Литовка прийшов не першим, але й не останнім. Йшов повільно, в полотняній сорочці, без шапки — наче на похорон. Поряд — Максим, з руками в кишенях. Позаду, ніби прив’язаний ниткою — Трохим. Його лице було кам’яне, тільки очі раз по раз виринали до вікна сільради, де вже ходив Івлєв — голова, дрібний чоловічок із великим голосом і ще більшим страхом прогнівити “начальство зверху”.

У натовпі гомоніли. Хтось тихо сварив нового «активіста», хлопця з сусіднього села, що ще вчора пас корів, а нині — вже з червоною пов’язкою.
— Он Петько Кисіль! — шепотіла одна жінка. — То той, що вчора приходив до Войтенків — глянути, скільки в них курей. Сьогодні вже скаже, скільки лишити.

Івлєв вийшов на ґанок. У його руках — списки.

— Товариші! — закричав, наче боявся, що його не почують. — Зібрались не на даремне. Зараз вирішується майбутнє нашого району, області, України в цілому!
— А може, й землі, — прошепотів Максим під ніс.
— Ви всі знаєте: ворог не дрімає. Куркулі й саботажники ховають хліб, свиней, корів, саботують хлібозаготівлю. Цього терпіти не можна!

Люди стояли мовчки. Дехто дивився під ноги, дехто — в обличчя сусідів, ніби вперше бачив. Хтось ховав очі, хтось — кулаки в кишені.

Івлєв дістав папірець.

— Наказано скласти списки надлишкового майна. А також повідомити про куркульські родини, які мають понад норму. В першу чергу — тих, хто зберіг худобу, хліб, сало. Підкреслюю: це не покарання. Це — очищення. Для рівності. Для справедливості.

Саві стало млосно. Він глянув на Максима. Той стискав щелепу.
А далі Івлєв голосно й по складах прочитав:

— Ли-тов-ка Са-ва. Має за собою поля, хлів, вулики.

Максим ступив уперед.
— Поля записані на весь рід. Хлів порожній. А вулики — що, вже й мед не можна?

— Ти хто такий, щоб сперечатись? — крикнув Петько Кисіль.

— Син Сави, — спокійно відповів хлопець. — І мед я не ховаю. Можете перевірити.

Трохим нічого не сказав. Але в його погляді була усмішка. Ледь-ледь, непомітна. Як тінь під соняшником.

Сава мовчав. Лише стискав кулак у кишені. Він знав: це не обговорення. Це попередження. Поки ще в формі “реєстрації” — далі буде вилучення. А після — висилка. Або гірше.

Вітер здіймав пил. З дерев обережно падало листя — наче соромилось свого падіння.

За кілька хвилин, коли всі почали розходитись, Сава тихо сказав до Максима:

— Пора. Вночі йдемо. Робити, як домовлялись.

— А Трохим? — обережно спитав син.

— Йде з нами. Він ще свій. Поки.