Читати книгу - "Там, де ховали життя, Янина Кап (Зоя Маг)"

Ніч на ту п’ятницю спустилась на Римарівку як чорна фата — повільно, без поспіху, ніби знала: в цій темряві вже не згадають світло.
Річка Грунь текла тихо, злегка обережно, мов боялась потривожити чиюсь думку. Очерет шелестів — не сердито, а ніби шепотів: «Не видавай…»

У дворі Литовків не горіло жодного вогню. Лише бліде світло місяця ковзало по дахах, по яблунях, по стінах.
Сава стояв біля старої колоди, в руках — сокира. Поруч — Максим, Грицько, Трохим і Степан — усі з родини, перевірені, мов ґвинти в старому годиннику. Всі мовчали.

В землянці, трохи далі в лісі, де ще дідом копано корінь для пасіки, чекала корова Ярина і вгодована свиня Манька. Обидві вже давно не показувались людям. Їх годували вночі — гарбузовим листям, кукурудзяними обірками.
І сьогодні — востаннє.

Сава передав сину ліхтар, оглянув усіх поглядом, від якого хотілося тримати спину рівно.

— Ніхто нікому не говорить нічого. Навіть своїм. Навіть жінкам. Все, що чули — забули. Все, що бачили — снилось.
— Так, вуйку, — хором сказали хлопці.

Вони рушили в бік лісу. Ступали обережно, в обмотках, у старих чоботах, що не скриплять. Повітря пахло перегнившим листям і холодною млою, яка оповивала шию, мов стара вовняна хустка.

Дійшли до землянки. Всередині — ледь чутне сопіння. Манька встала, коли почула запах людей. Ярина — знов лягла.

— Бистренько. І чітко. Без криків, — Сава загорнув рукави.

Максим подав ножа. Грицько витяг мішки з соломою. Трохим мовчки присвічував — але рука трохи тремтіла. У світлі ліхтаря його обличчя було як віск.

Коли закінчили — не було слів. Лише запах. Гарячий, важкий. Змішаний із потом, землею, травою і відчуттям, ніби ріжеш не худобу, а щось значно більше.

— Все пакуєм в бочки. Як домовлялись. З сіллю, сало окремо, м’ясо — окремо. Не скупіться на лаврове листя.
— А кладку? — спитав Грицько.
— Уже там, — відповів Максим. — Я зібрав очерет ще вчора. Натягли на жердини, зв’язали кінським волосом. Перекидаємо — і ховаєм.

Вони зібрали бочки, перев’язали ряднинами, двоє несли, двоє прикривали слід. Річка біля того місця — вузька, мов подряпина, але вода — темна, холодна, пильна.
Кладка лягла тихо, мов не вперше.

Перейшли на другий берег. Там — яма, викопана в піщаному пагорбі, обкладена дощечками. Всередині — холод, як у льосі.

— Тут буде лежати наше життя. До весни. А може, й довше.
— А як знайдуть?
— Не знайдуть. Бо думатимуть, що ми дурні. А дурні — не ховають на іншому боці.

Трохим ще раз озирнувся. Довго. Як той, хто хоче запам’ятати. Не для себе — для когось іншого. І десь у тому погляді вже тремтіло щось чужинське. Щось не з-під цієї землі.

Коли повертались, річка ніби замовкла зовсім. Лише очерет поскрипував, як старі кістки.

Сава ступав перший. Максим — позаду. У нього щось ворушилось у грудях — не страх, не жаль. Просто відчуття, що все, що було раніше — вже не повернеться. А все, що буде — ще страшніше.

А в хаті вже ждала Уляна. Сиділа в кутку, тихо молилась. Ольга лежала, але не спала — рукою стискала вишитий край подушки.

І тільки хмари на небі розсувались повільно. Небо хотіло бачити все. Але ніч не дозволяла.