Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 2"

Пригляньмося дещо докладніше до концепції “всебічного визволення”, що посідає центральне місце в політичному світогляді Винниченка. Який конкретний зміст вкладав він у це привабливе гасло? Якщо йдеться про національне визволення, відповідь проста. Винниченко, очевидно, не належав до старих, дореволюційних самостійників, яких на Наддніпрянщині до 1917 р. була тільки жмінька. На початку революції він хотів будувати вільну Україну в братерській спілці з оновленою Росією. Але, розчарувавшися в Тимчасовому уряді та російських демократичних і соціялістичних партіях за їхнє неприхильне ставлення до українських національних вимог (процес цього розчарування змальований у першому томі “Відродження нації”), він скоро став прибічником самостійництва. Винниченко був співтворцем Третього (20 листопада 1917) й Четвертого (22 січня 1918) Універсалів, які проголосили, відповідно, створення Української Народної Республіки та її повну суверенність. Він ніколи не сходив із цих позицій, навіть коли згодом, прийнявши радянську устроєву плятформу, шукав порозуміння з більшовиками. Нема причин сумніватися в щирості й послідовності Винниченкових самостійницьких переконань.

Куди трудніше відповісти на питання, що, власне, Винниченко розумів під “соціяльно-економічним визволенням”. Він завжди, ще з юнацьких років, мав темперамент суспільного революціонера, який бунтувався проти всякої соціяльної кривди, визиску, гноблення людини людиною. Але на ранній стадії революції він ще не стояв на прокомуністичних позиціях. Не видно, щоб у той час він мав скристалізовану концепцію майбутнього соціяльно-економічного ладу в Українській Народній Республіці, яка творилася. Найпекучішою соціяльною проблемою в Україні була аграрна. Винниченко як голова Генерального Секретаріяту прийняв програму соціялізації землі, що її відстоювала Українська партія соціялістів-революціонерів (УПСР), хоч соціял-демократи, що до них він належав, “з великим критицизмом підходили до аграрної програми соціялістів-революціонерів, яку, на думку соціял-демократів, українські есери просто переписали в руських есерів, не рахуючись з відмінними від руських умовами на Україні”[84]. Винниченко бачив, що українське селянське господарство, на відміну від московського з його “общинними” традиціями, мало “суто індивідуалістичну систему”[85], - але він не робив політичних висновків з цього слушного спостереження.

Отож, суть Винниченкової соціяльно-економічної концепції можна, мабуть, краще визначити її негативними, ніж позитивними цілями. Він пристрасно відкидав тодішній суспільний лад, “капіталізм”, в якому бачив явне втілення соціяльної несправедливости. При цьому він не робив ніякої різниці між недорозвиненим, півколоніяльним капіталізмом російським (включно з українським) та в передових країнах Заходу. Він з глибини серця ненавидів “панів і буржуїв”, що їх уважав за паразитарну клясу, та прагнув ліквідації цієї кляси. Він вірив, що тільки люди фізичної праці, робітники й селяни, - господарсько продуктивні й суспільно корисні. Зате буржуазія - це “кляса непрацюючих [...], вічно безробітні, вічно гулящі люди”[86]. Трударі голодують, а буржуї об’їдаються кав’яром і трюфелями, запиваючи шампанським і дорогими коньяками. Цей образ буржуазного обжерства настирливо повторюється на сторінках Винниченкової публіцистики. Винниченко щиро обурювався на тих, які хотіли, щоб Україна була такою державою, “як у людей”, тобто з клясовою диференціяцією та звичною соціяльною нерівністю.

Як сказано, в початковій стадії революції Винниченко ще не стояв на комуністичних позиціях. Але під враженням невдач Центральної Ради й Директорії він протягом наступних двох років (1917-1919) еволюціонував уліво. Важливою віхою в цій еволюції слід уважати Деклярацію Директорії від 26 грудня 1918 р., автором якої був Винниченко. Деклярація проголошувала засаду, що “влада в Українській Народній Республіці повинна належати клясам працюючим, - робітництву й селянству [...]. Кляси не трудові, експлуататорські, які живляться й розкошують з праці кляс трудових [...] не мають права голосу в порядкуванні державою”. Як практичний висновок, Деклярація постановляла, що в виборах до Трудового конгресу братимуть участь тільки селяни, робітники та “трудова інтеліґенція, що безпосередньо працює для трудового народу” (народні вчителі, лікарські помічники, агрономи, кооперативні службовці тощо); “нетрудові” верстви населення позбавлялися виборчих прав[87]. Дальший крок у цьому напрямі Винниченко зробив трохи пізніше, на еміґрації. Його “Відродження нації” писане вже з націонал-комуністичної плятформи.

Винниченкові політичні противники атакували його звичайно на національній площині, включно до закидів у національній зраді. На ці оскарження він дав таку відповідь, сповнену почуття власної гідности:

“Ніколи, ніде, в ніяких обставинах ми національного боку визволення не зраджували. Ні в яких переговорах і договорах ми не згоджувались на віддання одної частини єдиної української нації на поневолення [...]. Ніколи, ніде, ні за які персональні чи групові (клясові) субсидії, привілеї чи як інакше ми не згоджувались на зменшення хоч би на одну йоту суверенітету української нації”[88].

На мою думку, об’єктом критики повинні стати передусім якраз соціяльні погляди Винниченка, що їм часто не приділяли достатньої уваги. А втім хибна соціяльна концепція неминуче призводила його до помилкових кроків теж в національній політиці, незалежно від його патріотизму та добрих намірів, що в них не сумніваємося.

Зупинімся ще раз на Винниченковому улюбленому гаслі “всебічного визволення”. Чи можна мати застереження проти такого, здавалось би, шляхетного ідеалу? Але справа в тому, що в реальному житті існує абсолютна конечність раз-у-раз вибирати між альтернативами, устійнювати черговість пріоритетів, концентрувати зусилля на тому, що в даний момент найважливіше. Хто хоче “всього і всього нараз”, звичайно залишається ні з чим.

Розвал царської Росії в 1917 р. дав українському народові винятковий і, як досі, неповторний історичний шанс: вирватися з імперських лабет і створити власну державу. Якщо з цього шансу не зуміли скористати, то відповідальність за це, - крім зовнішніх і внутрішніх труднощів об’єктивного порядку, - падає, передусім, на наших “всебічників”, соціяльних утопістів, що їх найтиповішим представником був Володимир Кирилович Винниченко. Нехтуючи державність таку, “як у людей”, вганяючись за міражем “всебічного визволення”, - вони спричинилися до того, що український народ, який вони любили й якому бажали добра, опинився в стані дійсно всебічного, тотального національного й соціяльного поневолення. Це була їхня трагедія, як і трагедія всього українського народу.

Де не значить, що українські уряди революційної доби взагалі не повинні були вести активної політики в області соціяльно-економічних стосунків. Тут не місце входити в деталі, але ясно, що передусім наболіле аграрне питання вимагало радикальних заходів. Центральній Раді можна поставити виправданий закид, що вона, -оглядаючися на Петроград і майбутні всеросійські Установчі збори, - не виявила своєчасно самостійної ініціятиви в цій преважливій справі. (Подібне можна сказати про зволікання з сепаратним миром з Центральними державами). Але помилка “всебічників” полягала в тому, що вони не визнавали примату державного інтересу, керуючись