Читати книгу - "Там, де ховали життя, Янина Кап (Зоя Маг)"

Ранок був сірий, як нестиранe рядно.
Світло — тьмяне.
Небо — низьке.
Земля не парувала — вона здавалася втомленою.

Уляна вийшла з хати.
Присіла біля порогу.
Взяла землю в жменю. Стихла.

— Тепла ще, — сказала.

Але в голосі не було радості. Бо вона шукала ознаки життя,
а знаходила тільки відлуння чужих кроків.

Село вже жило —
але інакше.
Першою зміни помітила стара баба Ярина.

Вона поверталась із криниці,
несла воду в баняку,
і сказала собі вголос:

— Та чого ж він так підморгнув?
Як Павло.
Точно як Павло…
А Павло ж...

І замовкла.
І дивилась довго, як **той “Степан” підпирає тин і курить.
Стоїть, як Павло.
Посміхається, як Павло.
Тільки — очі не ті.
Бо Павло ніколи не сміявся без очей.

Максим ішов вулицею.
Повільно.
Позаду — постукав обцас.
Обернувся — Явтух. Сільський.
Ішов так, як завжди.
Але… рука в кишені — повернута вбік.

Так носив руку тільки Трохим.
І ніби дрібниця.
Але в душі щось скрипнуло.

— Це він, — прошепотіла Ольга в хаті.
— Хто?
— Я не знаю.
Але в ньому хтось є.
Бо я бачила, як він їв.
І ковтав так само, як Павло.
Голову нахиляв. Плече стискав.
Як мій. Але не мій.

Уляна сиділа біля вікна.
Ламала хліб.
Годувала собаку.

А пес — не їв.
Дивився на хліб і гарчав.
Наче він уже впізнав.
А люди — ще ні.

А діти…

Діти того дня бігали подвір’ям.
Кричали, грались, як могли.
Але одна дівчинка — Параска з-під хутора —
сміялась голосом Надійки.

Надійки, якої давно нема.
І сміялась так,
наче хтось згадав ту посмішку — і повернув її в тіло.

Максим прийшов додому.
Очі — червоні. Не від сліз. Від напруги.

— Я не можу більше.
— Що?
— Вони всі…
по краплі…
стають… ним.

— Ким?

Він не відповів одразу.
Тільки витяг з кишені записник.

Сторінка відкрита.

А на ній — почерк Павла.
Але Павло — не писав.
Бо Павло в армії. І не був тут.
І цей аркуш — з цього ранку.

Ольга підійшла.
Подивилась.
Губи її здригнулись.

— Це не просто пам’ять.
Це — наш голос, наше тіло, наші рухи — ходять поруч.
І тепер я не знаю:
коли ти усміхаєшся —
ти це?
Чи це він — через тебе?

Сава не прокоментував.
Лише прошепотів:

— Треба залишити щось,
що він не зможе взяти.
Бо тіло — він може.
Голос — теж.
А от…
гідність?
Спробуй.
 

У хаті пахло смаженим бур’яном.
Не їжею. Не стравою.
Пам’яттю про колись.

На плиті парував горщик із квашеного лопуха.
Смак — як у солі, що довго лежала в роті.
Але всі їли мовчки.

Сава сьорбав повільно.
Погляд — у стіну.
Але чув усе.

— Ви бачили, як Параска тримає ложку? — прошепотіла Ольга.
— Тримає, як Павло.
— І пальцем відсовує сіль — отак.
— Хто навчив?

Максим сидів поруч.
Очі — важкі.
У руці — хустинка.
Стара.
З вишивкою, яку він пам’ятав…
але не мав.

— Я цю хустку знайшов під подушкою.
— Твоя? — спитала Уляна.
— Ні.
Мамина. Але вона її загубила двадцять років тому.

Тиша.
Ніхто не ворушився.

— Як вона опинилась тут?

Сава нарешті підвів голову.

— Ми вбираємось у спогади.

А вони — вбираються в нас.

Але хтось
входить у пам’ять,
як у порожню хату.
І поводиться там вільніше, ніж той, хто в ній виріс.

Ольга відклала ложку.
Поглянула на піч.
У куточку — тінь.
Звичайна. Квадратна.
Але…
там не було нічого, що могло її кидати.

Вона стисла губи.
І сказала:

— Ми повинні його… поставити перед собою.
Назвати.
Відрізнити.
Бо він між нами. І він чекає.

— Чекає чого? — спитала Уляна.
— Щоб ми забули, як виглядає справжній.

Бо як тільки ми перестанемо впізнавати одне одного —

він стане кожним.

Тоді Сава встав.
Вийшов на двір.
Став на порозі. Дивився в село.

— Прийди, — сказав тихо.

— Прийди. Якщо ти думаєш, що можеш говорити моїм голосом —
то стань переді мною.

Він мовчав. Довго.
І вже хотів повернутись до хати —
як у тіні старої вишні щось ворухнулось.

Постать.
Висока.
Сіра.
Обличчя не видно.
Але постава…
як Павлова.
Навіть трохи підпирає бік — так, як він.

— Павле…? — прошепотіла Уляна з сіней.
— Тату?.. — Ольга.

Але Сава не відповів.

Бо не повірив.
Бо щось було не так.
Не в очах. Не в ході.
У... тиші.