Читати книгу - "Там, де ховали життя, Янина Кап (Зоя Маг)"

Бо **той, кого ми любили —
завжди говорив першим.
А цей — мовчав.

І мовчав не через сором.
А через те, що

не мав що сказати.
Бо ніколи не був ним.

Максим зробив крок уперед.
— Скажи слово. Одне.

Назви своє ім’я.

Постать нахилила голову.
Губи розтулились.

І прозвучало:

— “Я...”

І все.

Тиша впала з неба, як камінь.

Сава зробив крок уперед.
Ольга підвелась.
Максим стис кулак.

Але постать вже
зникла.
Як пара.
Як забутий запах.

— То що тепер? — спитала Ольга.

І Сава відповів:

— Тепер — дивитись одне одному в очі.
Щоразу.
І перевіряти:
чи ще ми.
Чи вже — він.

Тієї ночі всі лягали так, щоб бачити одне одного.
Піч — горіла.
Сон — не приходив.
Кожен дивився, чи дихає інший так, як учора.

Уляна шепотіла молитву. Не вголос. Безслівно.
Ольга не змикала повік — боялась, що як відкриє — когось не стане.
А Максим лежав на боці, дивився на Сава —
бо лише батькові ще вірив до кінця. Але вже з сумнівом.

— Тату, — прошепотів він. —
А як дізнатись, що я — це ще я?
Що він — не в мені?

Сава довго мовчав.
Потім сказав:

— Якщо ти питаєш — значить, ще не він.
Він — не питає. Він просто живе. Через тебе.
Без сумнівів. Без болю.

Ольга встала. Підійшла до полиці.
Там стояла банка з висохлими вишнями.
З торішнього врожаю. Єдине, що вціліло.
Торкнулась пальцем скла. Холодне.

— Я не пам’ятаю, коли я їх закривала, — сказала.
— Може, не ти, — прошепотіла Уляна.
— А хто тоді?
— Той, хто знає, як це зробити. Хто пам’ятає наші руки.

Максим встав. Підійшов до порога.
Подивився в ніч.
Зірок не було. Але…
на землі щось світились.
Два маленькі сліди.
Як світляки. Але без руху.

— Тато, — сказав.
— Він знову був.
— Я знаю, — відповів Сава.

— І що тепер?
— Тепер… ми робимо те, що роблять у темряві.
Тримаємось одне за одного — поки ще відчуваємо тепло.
Бо як тільки воно зникне — буде пізно.

І тоді Максим заплющив очі.
І раптом у тиші почув:

*— Максе...
ти ще пам’ятаєш мене?

Бо я — вже не зовсім пам’ятаю тебе.
Але мені холодно.
І я хочу назад.

Пустіть мене.
Я буду, як ви.

Тільки — дайте мені ім’я.***

Максим відкрив очі.

Сава вже стояв поруч.
Очі — тверді.
У руках — хрестик із лози.

— Не пускай, — сказав батько.
— Якщо ти не впізнав —
це не він.
І вже — не буде.

І в ту мить всі зрозуміли:
їх випробовують не голодом.
А пам’яттю.
Не тим, що забули.
А тим, що можуть вигадати — й повірити.

І коли за вікном знову промайнула тінь —
ніхто не кинувся до дверей.

Бо вже знали:
якщо відчинити —
увійде не той, кого шукаєш.
А той, хто шукав твоє лице.
І вже навчився носити його краще за тебе.