Читати книгу - "Там, де ховали життя, Янина Кап (Зоя Маг)"

Він лежав на столі.
Маленький, твердий.
Тонкий край уже посірів.
Але в хаті пахло ним, як пахне народженням.

Хліб — не був їжею.
Хліб — був точкою відліку.

Бо поки він є — можна сказати “я не став звіром.”
А коли нема — мовчиш.
І вже не питаєш, ким став.

Уляна поклала хліб на рушник.
Сама не пам’ятала, як він лишився.
Мабуть, діти відламали менше. Мабуть, тоді щось відклала.
А може — він просто не був з’їдений.

А тепер — лежав.
І кожен в хаті дивився на нього так, ніби це було серце.
Одне.
І треба було вирішити —
кому воно б’ється.

— Може, з’їмо всі разом? — сказала Ольга.
— Ні, — відповів Сава.
— Разом — це не рішення. Це втеча.
Має бути хтось один.
Хтось — вибраний.
Інакше — ніхто.

Максим подивився на хліб.
Потім на Сава.
Потім — на руку.
Бо вона тремтіла.

Не від голоду.
Від того, що вперше в житті він злякався, що може вибрати себе.

— Тату, я не візьму.
— Чому?
— Бо якщо візьму — стану тим, кого боюсь.

Уляна мовчала.
Погляд — у вогонь.
Губи шепотіли молитву. Але мову в молитві не впізнати.
Ніби вона просила вже не про життя. А про межу.

І тут…
Двері скрипнули.

Не хтось постукав.
Ніхто не зайшов.
Просто…
вітром трохи відчинилось.

І у тій щілині —
тінь.

Висока.
Сіра.
Нерухома.

І в цю мить…
хліб на рушнику — тріснув.
Злегка.
Але так, ніби хтось стис його пальцями.
Невидимо.

Ольга відступила.
— Він прийшов.
— За чим? — спитав Максим.
— За вибором.
Бо він не може взяти сам.
Він чекає, поки ми…
віддамо.

Сава підвівся.
Повільно.
Підійшов до столу.
Погладив хліб.

— Я знаю, що буде.
Якщо дамо не тому —
він лишиться. І знову буде між нами.
І знову — нашими голосами.

І тоді він узяв хліб.
Повернувся до вікна.
Подивився у щілину.

І простягнув хліб.
Але не тіні.
А в небо.
У темряву.
У саму невидимість.

— Якщо є той, хто ще пам’ятає,
що хліб — це тіло,
а тіло — це любов,
то хай забере.
Але не нас.

Тінь зникла.
Вітер ущух.
І хліб… залишився.
Цілий.
На рушнику.
Але… легший.

Наче він уже нагодував когось, кого ми не бачимо.
І тепер — справжній.

У хаті стало тепло.
Але не від печі.
Від того, що всі ще були.
І були — собою.