Читати книгу - "Там, де ховали життя, Янина Кап (Зоя Маг)"

Сніг зійшов.
Рілля почала сіріти.
Але ніде не було пісні.
Весна — прийшла, але як чужа.
Без клекоту гусей.
Без цвіркоту.
Без веселощів у голосах дітей. Бо дитячих голосів майже не лишилось.

Село оживало —
тілами.
Але не душами.

Люди **виходили на двір мовчки.
Тягнули воду.
Рвали торішній бур’ян.
Варили кору.

Але не говорили.**

Максим того ранку копав город.
Плечі — важкі.
Очі — сухі.
Руки — в мозолях. Але копав, бо треба було. Бо хоч щось мало рости.

Він дивився на землю і думав:
“Тут лежить більше, ніж насіння.
Тут — брат, сусід, дитинство.
А тепер — знову треба сіяти.
І не знати: зійде — чи знову заберуть.”

Уляна пішла до хреста на краю села.
Старий дерев’яний хрест, поставлений ще за холери.
Колись там молились.
Тепер — просто стояв.
Без вінків. Без хусток.
Без пісень.

Вона не плакала.
Просто постояла.
І сказала:
— Боже, якщо не хочеш допомогти — не заважай. Ми вже самі.

Ольга вийшла з хати й присіла біля дітей.
У дворі гралися троє:
дві дівчинки з сусідньої хати
і маленький Петро з родини покійної Ганни.

Діти не сміялись.
Просто тихо перекочували камінці.
Тихо шепотіли.

— Дай-но сюди, — прошепотіла дівчинка.
— Ні, це мій, — так само тихо відповів Петро.
— Але ж… він такий, як у діда Павла.
— А хто це?

— Я не знаю. Але баба казала, він був. І що співав.

Ольга стиснула кулак.
І сказала:
— А ви знаєте якусь пісню?

Діти глянули одне на одного.
Мовчали.
А потім одна з дівчаток — Параска —
наспівала тихенько:

“Ой, на горі та й женці жнуть…”

Голос — тоненький. Наче не в горлі, а в листі.
Але — живий.

І в той момент Максим почув.
І вперше за місяці
сів просто на землю.
І слухав.
І не дихав.

Весна прийшла без голосу.
Але той голос — повернувся.

Не як радість.
А як доказ,
що ще можна буде колись
співати.

Сонце того дня не світило — стояло.
Наче боялось розбудити мертвих.

Дим з печей — піднімався не вгору,
а стелився долом.
Низько. Пласко.
І в тому димі — ще пахло кістками.

В городі, під тином,
старий дід Сидір сапав землю.
Нахилений. Худа спина.
Капелюх із діркою.

Сапав не через надію.
А тому що так має бути.
Бо земля — не винна.
Вона просто чекає,
коли знову хтось
попросить у неї життя.

У Максима руки розпухли.
Пальці — почорнілі, з тріщинами.
Але він копав.
Не землю — надію.
Бо якщо насіння лишиться в руці — то завтра нічого не буде.

Він чув, як Ольга з дітьми з двору
говорить щось, шепоче.
Він не слухав слова.
Він слухав голос.

Тоненький, ледь вловимий.
Не сильний — але справжній.
І це було — диво.
Диво в день, коли ніхто вже не молився.

На лавці, біля хати,
сиділа Уляна.
В руках — порепана миска.
Стара, ще з весілля.
Тримає. Піднімає до обличчя. Нюхає.
Запаху нема.
Але вона пам’ятає.
Як пахла юшка. Як пахло м’ясо. Як сміялись.

І шепоче сама собі:
— То не снилось.
Я ж пам’ятаю.
Було.

І буде ще.
Якщо ми лишимось.

Увечері, коли тіні стали довгі,
коли світло вже не пекло, а нагадувало, що не згасло,
Ольга вийшла на поріг.
Сіла на цурпалок.
І заспівала сама. Без приводу. Без пісні. Без слів.

Щось між кличем і колисковою.

Щось, що мало звучати для когось, хто ще не народився.
І для тих, хто не встиг.

І собака, що лежав біля хати,
вперше не загарчав.

Він підвів голову.

І просто слухав.

Сава вийшов на город.
Подивився на ниву.
На клаптик, де вчора Максим кинув жменю.
Там щось пробивалось.
Зелений кінчик. Тонкий. Ледве видно.

Сава нахилився. Торкнувся пальцями.

— Живе, — прошепотів. —

Незважаючи ні на що.
Не питає, чи варто.
Просто — росте.

І це було
сильніше за будь-яке “пробач”.