Читати книгу - "Пекло на землі, Віталій Юрченко"

– Я цього не казав, я не… – з жахом заперечує в’язень.

– Пазвольтє! – злорадно усміхається слідчий. – Ваші собственниє слова. Ви подпісалісь…

– Та…

Даремні тут спростування – на протоколі дійсно є в’язнів підпис.

Характеристично, що ГПУ категорично, з правила, відкидає всяких свідків та «очні ставки».

– Ми знаєм, каво спросіть.

І здебільша, нікого зі свідків обвинуваченого не викликають.

Складніше ведеться слідство, коли судять групу, не знаючи, хто з них «найбільший контрреволюціонер». «Допитують» в першу чергу сільський актив, інакше кажучи, диктують і записують потрібні їм фрази, а ті підписуються. Далі йде обплутування та бичування арештованих.

Разячі факти крутійства та підлости знала наша камера. На допитах «радили» «признатись», водячи наганом попід ніс; прикладом у груди відбирали підписи, що він дійсно був у банді; обіцяли випустити, як видасть всіх учасників наскоку; садили в підвал, щоб «нагадав», «обдумався»; по декілька разів вночі брали до «канцелярії», возили до ГПУ на чекістські «експерименти» слідчих метод.

Тут кидають в’язня до темної, як ніч, казні, яка одним духом своїм елєктризує жахами всі атоми людського тіла. За кілька хвилин приходить чекіст і, кремсаючи перед лицем в’язня курком нагана, «просить» розповісти, «всьо подробно».

Коли арештовний вдасться твердішою на нерви людиною, чекіст піднесено-впевненим голосом відрубує, що «жівим отсюда не випущу». В підтвердження своїх слів, та щоб в’язень «розв’язав язика», пускає в чорний морок кімнати кулю.

Мало хто з іспитуваних міг мовчати, чи «нічого не знати». Майже кожному доводилось признатися, як було про що, чи немилосердно брехати, роблячи з нікчемної мухи величезного слона…

– Вот відітє, – закінчував у темноті зраділий слідчий, – пойдьомте в комнату. Я же знал, что Кіріл Паламарчук, імєя вінтовку, собірался убіть председателя КНС (комітету незалежних селян) Шубенка.

– Вибачайте, товаришу слідчий, я троха не так казав. Голова Комнезаму Шубенко підійшов з рушницею до Кирилової хати й націлювався стріляти через вікно (вони посварилися за жінку), але надійшли хлопці (я тоді парубкував), і Шубенко скочив за тин…

– Как? апять врьош?!

– Та, Боже ж мій! Як же я можу брехати, коли воно іменно так було. Спитайте всіх хлопців…

– У, дурной, упрямий мужік. Пашол вон, – закінчує розлютований слідчий.

Але по трьох ночах катання на «чорному вороні» до ГПУ та з ГПУ мусів Ілько Жарук розписатися, що дійсно бачив, як «дядько Гарасим (з 13 камери заможний літній селянин, що ледве коли і в руках мав рушницю) ввечері відкопали в городі рушницю й принесли її до Кирила Паламарчука – мого сусіди, а цей пішов з нею на подвір’я Шубенка».

Обрадуваний слідчий похвалив Ілька за мужество й обіцяв пустити додому (про це він мені, як сусід по нарах, сам признався).

У кінці процесу цієї «групи» всі дивувались, що трьом дали «вишку» (кара на смерть – між ними й Паламарчук), останнім чотирьом від 8 до 10 років Соловок, а Ількові дали тільки 5 літ, хоч відомо було, що він перекинув у болото бричку з райжінорганізатором (уповноважену для роботи серед жінок).

Згадується в процесах частенько прокуратор «по надзору»[42] за дєламі ГПУ. Йому треба оскаржити[43], в разі неправдиво ведеться слідство, «вимагають» неправдивих доказів, не викликають «всіх» свідків і т. ін.

Але зло бере, сміхом і цинізмом тхне від всієї паперової тут ролі прокуратора. В слідчих операціях ГПУ він підслідним допомагає менше, як мертвому кадило. Єдине, що може він робити – дати відповідь, у якого слідчого ваша справа, але це й без його ласки кожному з нас відомо.

Коли «досвідченому» слідчому «пощастить» викрити хоч що-небудь певного з «ганебної діяльности» «терористичної» групи – затівають показовий суд. Виїзна сесія окружного суду (суддя – один із агентів ГПУ) виїжджає на район, куди перекидають етапом «куркульську свору», і розігрує показово-агітаційну інсценізацію.

Перед процесом слідчий приїжджає на село, «обробляє» до суду актив та відповідних свідків, висуває красномовного громадського обвинувача – й успіх інсценізації запевнений: намічений слідчим засуд проходить на 100 %.

Не доводиться особливо дивуватись, бо акт обвинувачення обіймає таку силу злочинств і так правдиво вони стверджуються визнанням один за одного самих обвинувачених, що на суді їм доводиться тільки очима кліпати, а авдиторія дивом дивується, що розкрили таких великих вбивців.

Безбожно брехливі «докази» «свідків» доповнюють зміст обвинувачення, а довга промова прокуратора (одного з битих на язик чекістів), начинена їдовитими вириганнями, довершує ефект суду над «куркульським кублом», трутнями працюючого люду, гидрою контрреволюції на селі, павуками-експлуататорами, рицарями «темної ночі».

Суд іде на «совєщаніє» (правдивіш, до одного з місцевого начальства смачно заїсти та солодко запити по великих державних трудах). Присуд його, що давно вже готовий лежить у одному з портфелів суддівських (слідчий складав його ще в день закінчення слідства), всім наперед відомий.

І зітхає придавлено авдиторія, плаче рясними сльозами рідня, догибають морально бідолашні «гидри» сільської контрреволюції.

Другого дня вправна червона преса дає цілу сторінку списаній, як під стенограф, статті: викрито й засуджено нову зграю хижаків-нальотчиків у Гайсинському районі, що банди закладали, нальоти організували, радянських робітників забивали, колективізацію підривали та селянство тероризували.

Читає ціла округа, не вірить таким страшним ділам, жахається таких засудів.

Село нишкне, загортається в шкаралущу мовчанки й тупо, без найменшого реагування, споглядає на роботу верховодів.

Часом показові суди не вдаються.

На одному процесі сталось «непорозуміння». Розповів нам так про нього в’язень Василь Короп – учасник-обвинувачений цього процесу:

Судили групу куркульських шкідників (Марківський район), що ніби-то вбивала сільських активістів.

Була неділя; зібралось сила народу.

Розпочав процес голова суду вступною промовою, в котрій пред’явив авдиторії «групу лицарів».

Чудні сьогодні радянські «лицарі», – коли б ви бачили: в засмарованих порваних кожухах, в облізлих від поту – клопоту шапках, з виснаженими від довголітньої праці та мук останніх місяців зарослими обличчями, з тупими від нестями й гіркого подиву та вродженої несвідомости видами – наші типові нещасні хлібороби, обездолені звірством Совдепії.

Промовець перечислив низку «крівавих вчинків» цих «лицарів» і закликав радянське суспільство мечем червоного суду викорінити вороже насіння. Після його немудрої поетичної промови секретар став монотонно читати акт обвинувачення.

Авдиторія, як губка воду, вбирала слова.

Секретар вичитував: Данило Волощук та Маркіян Загородній (останній не дочекав суду – помер у Допрі), озброєні куцаками (обрізаними крісами), засіли під хатою секретаря комсомолу Голубова і вночі на 18 серпня, як той вертався з хати-читальні, напали на нього. Від вистрілу з рушниці…

Останні слова перервала раптовим вибухом авдиторія:

– Брехня, брехня! – закричала, зірвавшися з місця, Волощукова жінка і з піднесеними зціпленими кулаками побігла на сцену.

– Міліціонер, – почулося з президії, але той не обзивався.

Жінка вилетіла на сцену, підбігла до стола і, гремлячи по ньому обома руками, зі сльозами відчаю й благання верещала:

– Брехня! Ой, Божечку мій! Не вірте! Ой, Боже, – відсапувала раз по раз. – Не вірте. Він же тоді саме христини справляв, цілу ніч гостей частував. Ой, Боже ж мій! Людоньки добрі, сусідоньки