Читати книгу - "Пекло на землі, Віталій Юрченко"

У залі знялася шамотня, голоси щораз голосніші, сміливіші.

Десь узявся міліціонер, вхопив за рукав жінку і став тягти зі сцени. Вона вп’ялась обома руками за піфрак голови суду й несамовито верещала:

– Рятуйте! Він не винен! Божечку мій ласкавий! Рятуйте, люди…

Заля заворушилась окремими вигуками.

Церемонія процесу стала набирати вигляду вуличньої сцени.

Враз ззаду залі піднявся селянин і твердим сміливим голосом заявив:

– Дозвольте слова!

Заля враз заніміла в мовчанці. Голова й не помітив, що цим порушує порядок процесу, і механічно промовив:

– Прошу.

– Увечері, 17 серпня й до самісінького ранку я гуляв у Данила Волощука на христинах, а потім ввесь день ми з ним возили снопи. Тому свідчу, що участи в раненні секретаря Голубова він не брав. Це ствердять куми, що були на христинах.

– Правда, суща правда, стверджуємо, – обізвалось в залі кілька голосів.

– Крім того, ранено Голубова не 18, а 20 серпня.

Голова хмуро кинув погляд на слідчого; той муркнув, засовався в кріслі і заходився перегортати аркуші в теці.

Селянин продовжував:

– І ранив Голубова незаможник Архип Пелих за те, що Голубов дуже обидив його під час поділу грошей, які вони затаїли від самообкладання. Пелих сам мені за чаркою хвалився.

Заява викликала новий, ще густіший рух в авдиторії і, мов обухом по келепу, приголомшила президію суду. Вона баранячо-вовчими очима поглядала один на одного, а слідчий прийняв вигляд багрово-бурячковий.

На хвилину в залі стала гробова мовчанка.

Розчервонілий голова враз спохватився, шепнув щось на вухо засідателеві й промимрив: «В віду поступівшіх нових показаній сторон, виєздная сесія чрезвичайного акружного суда постановляет: суд отложіть для дополнітєльного слєдствія».

«Показовий» суд показав, лише не те, чого хотіла «чесна» президія суду, а щось інакше…

Найчастіше присуд під диктат слідчого друкується на машинці в ГПУ, прикладається фотокартка, і діло йде до Харкова, в «особоє совєщаніє прі ГПУ УССР» чи в «Тройку». Тройку організували восени 1929 року, коли «Особоє совєщаніє», завалене зливою справ, не встигало «судити».

З Харкова діло йде до Москви.

Як судять у Харкові, скільки справа маринується в Москві – Господь його святий знає, – це тайна велика, знаємо лише, що цілий місяць ніхто ні в чому не розписується, а то враз чоловік 50 – 80 сповіщають, що їх «дєло» за Харковом.

Бували такі в’язні, що про Харків їм не згадували. Це неприємна ознака; тут пахне мандрівкою «чорним вороном» до славнозвісного ГПУ, а «візиту» особисту, туди роблять арештовані неспроста: 80 % заведених туди світу більше не побачать.

Дві речі в Допрі залишились в пам’яті на віки: «чорний ворон» та камера смертників. Ці два чинники – певне, єдині й виключні досягнення пролетарської диктатури та безумовно оригінальний витвір ГПУ.

Самий лише звук-гук «ворона» приводив у настирливість увесь Допр. Одні – менші «злочинці» з цікавістю й жалем-болем прислуховувались, визирали – куди їде, кого, кількох візьме. Другі – більші «контрреволюціонери» тупіли з тремтіння й жаху – «не я лі, Господи».

І направду, трагічні щоденні явища. Десь під вечір з собачим гуком підлітає «ворон». Бряжчать ключі, відмикаються важкі двері і…

– Марченко! Собірайся.

Напівживий Марченко, що так сподівався виправдатись на допиті, бо його «обіцяли» викликати, німів остаточно.

Хтось за нього натякливо запитував:

– З речами?

– Нєт, нє надо. А впрочем бері.

Загіпнотизована камера від дверей пересувається до вікна. Найменші ближче, найвищі далі, – щоб конвой не побачив та цеглиною не почастував, і щоб усім було видно, – повезуть, чи поведуть, зв’язаних густо, чи рідко і взагалі скільки відправлять «на лоно Авраамове».

З тим самим гуком пролітає «ворон», але побачити рідко коли вдається, бо лиш одно віконце ззаду, де сидить «конвоїр».

Аж другого дня весь корпус таємничо-похоронним тоном передає з камери до камери, що вчора чотирьох взяли на шльопку (на розстріл).

Куди їх беруть, що з ними роблять, де дівають – таємниця гробова, недосяжна для нас. Догадувалися лише, а дехто з конспіративних товарисько-щирих визнань знайомих через інших «знайомих» (агентів ГПУ) розказує:

В одному з будинків ГПУ є камінний льох, де відбувається остання розправа над контрреволюцією. Є також стала посада ката, що виконує присуди смерти. Привезену жертву кат бере на свій «апарат» і, за завданням чекістів-операторів – слідчих, відбирає передсмертну сповідь у смертника та не лише за свої «прегрешенія», а й за тих, хто ще живий сидить у Допрі чи може «помилково» гуляє на волі.

Які методи сповіди чекістського ката в такому місці та ще в таку хвилину, це може уявити тільки буйна фантазія, озброєна всебічним знанням жахливої чрезвичайської дійсности.

Не всякий, правда, «вороном» катається. Багатьом «на лоно Авраамове» доводиться пішки чимчикувати.

Це ті, що сидять у «камері смертників», засуджені виїзною сесією.

Цим сердегам доля судила тяжчу, довшу смерть. Мучать їх на допитах, вимотують нерви на «процесах», томлять у камерах і тільки по 3 – 4 місяцях, коли душа вже нежива, – вбивають тіло.

Ледяні іскри пронизували, коли під час прогульки проходив повз ґрати «камери смертників» та крадькома зиркав на блідо-матові обличчя, погаслі очі, благаючі чогось незнаного…

Ще болючіше ставало, коли було думати хто вони, за що їх нищать?..

Тільки за те, що були добрі господарі, любили землю, село, все добре, світле в ньому…

Смертників не пускають на прогульки, забороняють повз них проходити, будь що передавати, не дають ніяких листів, газети, – вони для світа не існують.

Доводилось бачити жахливі картини прощання батька-смертника з жінкою, дітьми, матір’ю. Хіба придавивши в собі почування людини, забувши, що ти є живе творіння, – можна спокійно споглядати на сцени останніх побачень живих людей з завтрашнім мерцем.

Дехто зі смертників пробував шукати справедливости перед вищим судом – ВУЦВК-ом (Всеукраїнським Виконавчим Комітетом): велів жінці чи батькові спробувати останнього й подавати касацію до Петровського (голова ВУЦВК-у).

У багатьох жевріла надія на помилування, думалося, що вищий «пролетарський» суд – влада справедливіша, сердечніша, але ці рожеві надії не справджувалися, бо тієї крівавої колективізаційної осени 1929 року майже нікому помилування не було.

На кару брали під вечір, щоб менше людей бачило. Допр ще за дня знав, кого братимуть; ця чутка переходила з камери до камери.

Десь коло 6 години приходить озброєний загін «конвою» 6 – 10 чоловік з наказом: кого брати.

Лунає крик надвірного вартового «закрой окна», розставляють вартових по всіх брамах, дірах допрівського подвір’я, і смертний хід починається.

Виводять смертників з камери по одному до канцелярії, обшукують до ниточки, в’яжуть дротом руки кожному («кайданів» радянська в’язниця не має; їх «знищено» ще з 1917 року), з’єднують їх тим самим дротом по парі, в’яжуть пари одну до одної і – «шагом арш».

Міліцейські вартові знають, коли вестимуть на «шльопку», і завчасно дають свисток, щоби народ не збирався на вулицях.

Живий ще випадок. Вели чотирьох. Брат одного зі смертників – Заболотний Яків, засуджений на