Читати книгу - "Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича, Данило Борисович Яневський"

Червень: США та її союзники виграють вирішальну битву за атол Мідуей. У стратегічному сенсі Японія незворотньо програє війну.

Липень: Німеччина здійснює останню безнадійну спробу переламати хід війни на Східному фронті на свою користь. Вермахт захоплює Севастополь, Луганськ, Ростов, виходить на лінію Нижнього Дону.

Серпень — листопад: США остаточно блокує спроби Японії досягнути Австралії (битва за Гуадалканал).

Вересень: вермахт досягає Сталінграда, захоплює Крим, увіходить на Кавказ. Мета цих наступів — розрізати СРСР навпіл (Сталінград), захопити нафтові родовища (Май-коп), убезпечити нафтові родовища на території Румунії (Крим).

Жовтень: Велика Британія починає вирішальний наступ у Північній Африці.

Листопад: Велика Британія виграє битву при Ел-Аламей-ні. Англо-американські союзники десантуються в Алжирі та Марокко. Німеччина капітулює в Тобруку та Бенгазі. Шлях для вторгнення альянтів на територію Італії відкрито.

Німеччина намагається блокувати цей хід союзників, окупувавши територію «незалежної» Франції. Франція затоплює свій флот у Тулоні та розпускає війська, розташовані в країні. СРСР розпочинає контратаку під Сталін-градом. Станом на 30 січня 1942 р. — 2 лютого 1943 р. 6-ту польову армію вермахту розгромлено внаслідок чого вона капітулювала.

Перед українським націоналістичним рухом постали нові виклики. Реагували на них лідери ОУН під проводом Мельника та ОУН «революційної»/»самостійників-державників» по-різному. Але перш ніж поміркувати над цим, спробуймо, наскільки це взагалі можливо, зрозуміти, чим практично були цього часового відтинку обидві націоналістичні організації?

ОУН(с-д) та УПА: проблема квантифікації

Елементарний підрахунок згадок про діяльність обох ОУН у 1942 р., які містяться в 100 томах «Літопису УПА», засвідчує цілком очевидну річ. Того року структури ОУН(б) на відміну від ОУН(м) на території Генеральної Губернії та Райхскомісаріату «Україна» перебували в летаргічному стані. Ясна річ, за умови, що вони взагалі продовжували існувати після «почесного ув’язнення» практично всіх вищих провідників улітку 1941 р.

Поміркуймо разом.

Навіть коли припустити, що Бандера та його прихильники почали створення власної організаційної структури з раннього рання 11 лютого 1940 р., то, вочевидь, могли, теоретично, робити це на території окупованої німцями Польщі. І аж ніяк не на землях, окупованих СРСР і контрольованих НКВС. Тобто до 22 червня 1941 р. Маловірогідно, що процес розбудови партструктур «революційної» ОУН розпочався 23 червня 1941 р. Цього дня, як відомо зі споминів Стецька, перша та єдина відома нам на той час група «бандерівців» налічувала щонайбільше 8 осіб. Тими днями вони (аж по 30 червня включно) нічим іншим не займались, окрім як «проголошували державність» по селах уздовж траси Перемишль — Львів. Крім того, не забуваймо, від перших днів липня німці почали «почесно інтернувати» українських революціонерів: 5-го липня — Бандеру, 10-го — Стецька. Далі — за списком. Всіх їх було перевезено на територію Німеччини та розпихано по місцях утримання. Отже, можливостей займатися політичною та/або організаційною діяльністю на звільнених від комуністів українських теренах не мали. Шухевич і його товариші в той час — від 22 червня 1941 р. до грудня 1942 р. — перебували в лавах збройних сил Німеччини. На території Галичини, включеної до складу Генеральної Губернії, легально діяв створений і керований «мельниківцями» Український Центральний Комітет під керівництвом Володимира Кубі-йовича та Костя Паньківського. В Райхскомісаріаті «Україна», на решті території УРСР включно з Києвом і аж до Херсона — «похідні групи» тої самої «мельниківської» ОУН. Де конкретно діяли клітини ОУН «бандерівської», коли і ким їх було створено, хто входив до їх складу, яку конкретно «революційну роботу» вони проводили в умовах жорсткого контролю населення з боку окупаційних структур — відповіді на ці та інші запитання дасть, ймовірно, лише наступна ґенерація дослідників.

Наразі власні міркування залишу осторонь. Звернуся до свідчень людей, які точно знали, про що говорять. Один із них — легенда націоналістичного руху, на той час керівник («урядуючий провідник») ОУН(б) Микола Лебідь. Його версія створення УПА займає хіба 6 рядків і зводиться до двох пунктів. Пункт перший. ОУН під його проводом навіть у лютому 1943 р. НЕ ставила питання про організацію збройних загонів. Згадуючи III конференцію ОУН 17–23 лютого 1943 р., Лебідь цитує у своїх спогадах «неповний друкований текст» її рішень. Жодної згадки про необхідність створення збройної формації. Пункт другий такий: «… в лютому 1943 р. приходить по перших явних зударів українських збройних частин на Поліссі… Команду всіх збройних відділів бере в руки створений Головний військовий Штаб і згідно із постановою (якою? ким, де і коли ухваленою? — Д. Я.) всі відділи приймають назву Українська Повстанська Армія (УПА)»[72].

Тепер процитую практично всі, оприлюднені в «Літопису», достовірні та значущі відомості про діяльність організаційних «клітин» ОУН(б) та УПА 1942 р. (за 1941 р. знайти такі відомості не пощастило). Один із найближчих соратників Шухевича Іван Бутковський, польовий командир УПА, від 1947 р. голова її місії при ЗП УГВР (тобто особистий представник Шухевича при закордонному представництві голови «уряду» та військовому «міністрі» УГВР Шухеви-чу) залишив нам у спадок таке зауваження: «Український стихійний самооборонний і повстанський рух, започаткований зимою 1942/43 р. на Північно-Західних Українських Землях, вливаючись у перших місяцях 1943 р. в організоване, кермоване однією командою річище, поширювався на інші землі». Це були «наскоро змобілізовані збройні відділи під назвою УНС (Українська Народна Самооборона)»[73].

Це твердження, в свою чергу, суперечить іншому, сформульованому десятиліттями пізніше: ОУН «була звернена на військову підготовку кадрів від половини 1942 р.»[74]

Ні, не зовсім так це було, твердить цитований вище діяч ОУН Сарненської округи, керівник господарського відділу штабу ВО «Заграва» та ГК УПА 1943 р. і керівник відділу зовнішніх зв’язків команди УПА-Північ 1944 р.: «Творення самооборонних боївок, — пише «Юрко», — почалося у відповідь на німецьку сваволю… З боївок виросли сотні, курені й загони Української повстанської армії з командним складом, дійовим штабом, з полк. «Климом Савуром» на чолі». При цьому, «з початком 1942 р. підпілля ОУН на Ко-стопільщині і Сарненщині (тобто там, де виникли перші загони, які перебрали на себе назву «Українська Повстанська Армія») не було чисельним, нараховувало 40–60 осіб». Перші загони створилися «з початком року», а перший відомий «черговий військово-політичний вишкіл» (тобто військове навчання новобранців) відбувся лише в квітні за участі аж 37