Читати книгу - "Чорний агат: Втрачена спадкоємиця , Ірина Кузьменко "

Мирославі важко було зрозуміти свої почуття до Дем’яна. Він ніби ураган, який раптово увірвався в її життя. Але куди бігти, якщо ти в самому епіцентрі? Утім, попри його наміри руйнування, як би не дивно це звучало, але, можливо, самий жахливий ураган і є її порятунком? І, не дивлячись на всі упередження, присутність Дем’яна, його погляд, часом зухвала усмішка викликали раніше не відомі відчуття. Поряд із ним ніби зупинявся час. Поряд із ним вона відчувала себе бажаною. Інколи жести й мова тіла говорять більше, ніж самі слова. Поряд із ним всі проблеми зникали і одночасно з’являлися нові — боротьба між розумом і серцем. Як втримати баланс та не зневіритися?

Мирослава, зв’язавши високого хвоста, зробила легкий макіяж і, швидко переглянувши речі, з полегшенням зітхнула, коли побачила чорну до колін сукню з трикутним вирізом спереду. Одягнувшись, вийшла з кімнати й, у пошуках ботфортів, кілька разів оглянулася. Дем’ян, склавши руки на грудях, вигнув брови й, спостерігаючи за кожним її рухом, лукаво усміхався.

— Гарна сукня!

— Що? — взявши ботфорти в руки, поглянула на хлопця Міра.

Дем’ян хмикнув і, поглянувши на дівчину з-під лоба, сказав:

— Ти — як тендітна та запашна квітка. Торкатися тебе — одна приємність, і відчувати твій запах — задоволення. Маєш гарний вигляд навіть у штанях та кофтині оверсайз, яка прикриває всі твої вигини тіла.

Міра, відчуваючи, як щоки почали палати, кивнула й, опустивши голову, присіла на стілець і взулася.

— Дякую, — не піднімаючи голови, промовила.

«Дем’яне, вгамуйся! Твої думки вилітають раніше, ніж ти встигаєш осмислити їх. Бісів романтик!» — зітхнувши, подумав про себе.

Мирослава була для нього бажаною, хотілося не лише дивитися на неї, але й торкатися, відчувати її. Вродлива. Тендітна. Норовлива. Сильна. Утім, думки про неї та почуття були небезпечними, ніби смертельна отрута, яка знищує цілковито, і порятунку від неї немає. Він вже випив цю отруту, і тепер вона повільно руйнує його…

Мирослава, одягнувши шкіряну куртку, дістала з коробки сумку-клатч через плече й поклала туди телефон і гроші. Поглянувши на Дем’яна, з усмішкою промовила:

— Я готова! І, доки будемо спускатися ліфтом, я подумаю, в який район міста тебе завезти й покинути напризволяще.

— Яка ти мила! — хмикнув Дем’ян і, діставши з кишені ключі від машини, додав: — Лише є один нюанс: ключі в мене. Якщо ти надумаєш мене покинути десь, то я спочатку згребу тебе в обійми й закрию в машині. Так що будеш страждати цілий день і ніч у моїй компанії.

— Погрожуєш? — взявши ключі від квартири й ледве стримуючи сміх, нахмурилася.

— Попереджаю! — ставши поряд, промовив у вуста.

Вийшовши з будинку, Дем’ян відчинив передні двері машини й жестом запропонував присісти. Мирослава, раптово взявши його за руку, застосувала магію. Дем, відчувши, як по тілу пройшовся електричний струм, через силу всміхнувся.

— Дякую, ти такий ввічливий, — промовила Міра й сіла в салон.

Дем’ян, зачинивши дверцята, закотив очі. Стиснувши кулак, здригнувся й обійшов автівку.

«Ну що ж, маленька, вирішила перевірити мене магією. Розумна дівчинка», — подумав.

Мирослава, увімкнувши на телефоні навігатор, обернулася до Дем’яна. На її обличчі з’явилася мила усмішка.

— Їдь по навігатору, — лагідно сказала й приклала мобільний на магнітний автомобільний тримач для телефонів.

Дем’ян, кивнувши, завів двигун і обережно, щоб не зачепити інші машини, виїхав зі стоянки. І за ними відразу поїхала ще одна машина. Міра, схиливши голову на сидіння, на кілька секунд заплющила очі.

«Хоча б на кілька годин дозволь собі бути вільною від усіх проблем», — подумала Мирослава.

Дем’ян, мигцем поглянувши на дівчину, не міг стримати усмішки. Вона змушувала не лише серце прискорено битися, але й за ці кілька днів поряд із нею він ніби навчився радіти життю. Так, можливо, душевний та фізичний потяг до Мирослави зовсім не отрута? Від думок Дем сконфузився. Поряд із нею важко тримати себе в руках і дотримуватися плану. Він не міг підвести воїнів Дагратіону. Це не їхній світ. Вони заслуговують повернутися. А що ж тоді хоче він?

«До речі, а Крістофер так і не зателефонував!» — подумав Дем і, поглянувши в дзеркало, нахмурився.

Мирослава, поглянувши на Дем’яна, кілька хвилин розглядала його профіль. Коли він став на світлофорі й обернувся, вона швидко відвела погляд і удала, що розглядає краєвид за вікном, хоча чудово знала дану вулицю.

— Можливо, щось розповіси про себе? — запитала Міра. — А то я лише знаю, що в парному тренуванні з фехтування я більше з тобою не стану, адже ти любиш порушувати правила і… — вона замовкла й мимоволі закусила нижню губу. — І, можливо, нас відсторонять від тренування на невизначений час.

— До речі, після того необачливого випадку я так жодного разу й не запитав, як твоя рука?

Мирослава знизала плечима й відповіла:

— Ніби нормально. Рана заживає. І ти не відповів на моє питання.

— Насправді немає чого розповідати.