Читати книгу - "Остання із роду Віндор, Надія Філіпська"

Ріхтер фон Варретт

– А повинна? – дівчина прискіпливо оглянула мене, скосила погляд на тумбу і деякий час уважно на неї дивилася.

– Знову!? – вигукнула вона, і підстрибнула на ліжку. – Не може бути, – тепер вже тихіше мовила Арія.

А це вже цікаво. Що ж це таке? Поспішив придивитися до відьмочки і примітив дещо, чого не помітив одразу: вона вся була виваляна у чомусь.

– Що це на тобі? – протягнув руку щоб поторгати, але відьма почала відсовуватися на край ліжка. – Аріє, це якась отрута? – незрозуміла субстанція покривала одяг відьмочки, і була навіть у волоссі.

Можливо я правий, і це точно якась отрута? Тоді треба діяти негайно.

– Аріє, якщо на тебе діє отрута, її треба скоріше змити, – намагався переконати відьмочку.

– Ні, – Арія захитала головою і ще далі відсунулася на ліжку.

Час спливав, і я вирішив діяти без згоди дівчини. В одну мить опинився біля неї, згорнув її в оберемок і швидко доніс до ванної. Дівчина пручалася. Включивши воду я поставив Арію під струмені води.

– Відпусти мене! Ур, допоможи, – пручалася відьмочка, намагаючись уникнути струменів води.

Потрібно буде дізнатися хто такий цей Ур.

– Досить Ріхтер! – дівчина вже повністю промокла, і почала тремтіти.

Схоже подіяло, якщо відьмочка згадала моє ім’я. Розвернув дівчину до себе і заглянув у її очі. Чого там тільки не було. Нерозуміння, страх, розгубленість.

Схопив з полиці рушник, загорнув у нього Арію і поніс до кімнати, по дорозі висушуючи її, а заодно і себе магією. На ліжко я поклав вже суху відьмочку.

– Як почуваєшся?

Злякано подивилася на мене, схопилася за амулет на шиї, і лише після цього заспокоїлася.

– Арія, чому ти пішла туди сама? – вперся руками в ліжко, нависнувши над дівчиною.

– Вибач... Хотіла перевірити, чи сплять трипатони вночі.

– Перевірила? – рикнув. – Де ти знайшла цю отруту?

– Це слина трипатона.

– Арія, добре що ця отрута просто змивається!

– Не зовсім...

– Що!? – грізно проревів і ще більше навис над відьмочкою.

Відьма навіть не відреагувала на мій рик. А вона не з боязких. Хоча, це я і раніше помітив.

– Якщо слина потрапляє в кров, то отрута залишається в організмі і може періодично про себе нагадувати.

Знову рик. Але на цей раз від того, що в голові у мене все склалося.

– Арія! І що за цілий рік отрута так і не вивелася?

Відьмочка розширила очі. Злякано подивилася на мене. Схоже я попав у ціль. Тепер зрозумілі її провали у пам’яті. Треба з цим щось робити.

– А як щодо зілля?

– На нього не вистачає інгредієнтів.

– Тільки не кажи, що корінь златника потрібен для цього зілля? – співставивши всі події, запитав у дівчини.

– Не тільки для нього.

Не може бути! Та що ж це за рослина така!

– То що трапилося вночі?

– Я прокинулася серед ночі, довго лежала, але сон не йшов. Думала про те, що трипатони повинні теж колись спати, от і захотіла перевірити це.

– Могла мене позвати! А не сама йти туди!

– Я про тебе забула, … знову.

– Знову…, – хмикнувши, повторив слова відьмочки. – І ти не звернула увагу на те, що нічого не пам’ятаєш?

– Ні, адже це не повна втрата пам’яті. Я забуваю лише останні події.

– От чому ти забула про мене на наступний день після підписання угоди.

– Це було так помітно? – зніяковіла відьмочка.

– Це було … хм… цікаво, і весело, – посміхнувся, згадуючи здивоване обличчя відьмочки, коли я з’явився у вітальні. – То що далі?

– За порталом я таки дійшла до трипатонів, на жаль вони не спали. Я повернулася назад, але у темряві трохи заблукала. Впала в канаву де була купа листя зі слиною трипатонів. Ефект отрути посилився, і я ледве згадала, що мені треба назад до переходу, – чесно призналась відьмочка.

Ох, схоже у своїх здогадках я був не далеко від правди.

– І часто ти так забуваєш?

– Майже кожного ранку, – після заминки відповіла Арія.

– Добре. Досить пригод на сьогодні, давай спати, – пожалів я відьмочку, яка і справді виглядала втомленою.

– Мені треба переодягтися, – повідомила вона на мій здивований погляд, коли почала вставати з ліжка.

Притримав Арію за талію, і почав розстібати ґудзики на її сорочці. Вона була так близько до мене, що я знову вловив ледь помітний аромат бузку. Її шкіра так і манила, хотілося просто відкинути все і доторкнутися до такої ніжної оксамитової шкіри. Провести по її ключиці і спуститися нижче. Зловив розгублений погляд відьмочки.

– Ти що надумав? – обурилася вона.

– Допомагаю. Ти ледве на ногах тримаєшся.