Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

― Ці люди давно тут?

― Е-е-е…

― Тільки не кажи, що ти їх не бачиш.

― Та бачу. Це охорона школи.

Майк реготнув:

― Ваша охорона виглядає як якісь масони?

Дафні лише плечима повела.

― Гаразд, ― протягнув він. ― Я піду й дещо перевірю. За мною ні кроку. ― Майк кинув на Дафні погрозливий погляд. Він добре знав подругу: вона за ним не попрямує. На відміну від цієї ненормальної Єдиної... Майк чортихнувся.

Перший із цих так званих охоронців стояв біля фонтану. Майк швидко пройшов повз нього. Широкий каптур повністю прикривав обличчя, яке було до того ж нахилене вниз.

«І толку від такої охорони?» ― подумалось йому.

Другий, третій, п’ятий, десятий охоронець були в такій самій сонній позі. Вони ніби когось чекали, на якийсь сигнал. А ще на їхніх плащах Майк побачив дивний символ, вишитий червоно-чорними нитками: пів крило кажана, а зверху корона (герб же цієї школи зовсім інакший). Значення цього візерунку для Майка невідоме, а він знає всю символіку їхньої цивілізації назубок!

Що це за охоронці такі? Хто вони? І що їм тут треба?

Поки що вони виглядають безневинними, тому Майк до них не лізтиме. Але в них є якась ціль. Розуму великого не треба, аби здогадатися, хто саме їм потрібен ― Єдина. Очей з неї тепер спускати не можна.

***

Майк намагався зосередитися на читанні книги з античної міфології, проте в голову постійно лізли сторонні думки. Дядько сказав розповісти Єдиній усю її історію. Невже вона не знає? Її ж батьки ще з дитинства всього навчали. І тут ця дівчина заявляє, що не пам’ятає Майка. Ну і грець з ним! Зрештою, пройшло дуже багато часу. Але як вона може не знати про свою сутність?

Щось тут не так. Якась інформація прихована від нього за сімома замками.

Майк мовчки загарчав і мимоволі забрав погляд від книги ― та ледве не випала з рук. Ну от, хотілося побути наодинці серед мовчазних спостерігачів ― але Єдина виринула немов з-під землі. У цієї дівчини якийсь пунктик його переслідувати.

«Це просто бібліотека. Немає нічого фатального в тому, що школярка прийшла почитати книгу», ― намагався заспокоїти розбурхане серце він.

Та ця бібліотека просто-таки величезна! Вона розрізає собою по центрі усі п’ять поверхів школи, які об’єднані гвинтовими сходами. Просто чергова випадковість, що Єдина прийшла туди, де він? Це вже який раз за сьогодні?

«Так і до божевілля недалеко, чорт».

Єдина щось шукала серед сотень книг, чомусь хмурилась. Майк її немовби вперше побачив. Час у цій кімнаті наче сповільнився.

Довге волосся незвичного русявого відтінку хвилями спадало по спині. Коли Діана ступала, воно тендітно хвилювалося. Майк пам’ятав, як йому колись, у дитинстві, подобалося перебирати ці пасма. Цікаво, волосся зараз таке саме на дотик?

«Що за думки, ідіоте? Таке саме. Ти вже його мацав там, на даху, забувся? Більше таких фокусів не треба».

Погляд несвідомо спустився нижче. Діана вже далеко не та маленька дівчинка. Безглуздо було сподіватися, що за десять років вона ніяк не зміниться. Він сам уже не той маленький хлопчик, який дарував польові квіти.

Її тіло стало жіночним, набуло округлих форм у всіх потрібних місцях. І навіщо вона одягнула такі вузькі джинси?

«Дідько! Проклятий спокусник Ден!»

Майк втупився поглядом у літери. «Золоте руно… Зустрів Орфей юну німфу Еврідіку, прихилився палкою душею до неї». Букви пливли перед його очима. Вперше у своєму житті він не міг зосередитися на читанні. Тим паче Майк відчув на собі пильний погляд Діани. А потім він почув клацання телефону. Майк уже знав, що означає цей звук, бо встиг придбати собі на пам’ять мобілку.

― Фотографувати без дозволу заборонено, ― сказав він, із шумом закриваючи книгу.

― Прогулювати уроки також заборонено. ― І як з таких милих вуст можуть вириватися слова, оформлені в зловтішному тоні?

Майк уже бачив, що з іншими Діана цілком нормально спілкувалася: спокійно та стримано, а з ним вона неначе бомба сповільненої дії. Це він так на неї впливає? Хоча чого він очікував? Сам же ж далеко не цукор.

― Я прогуляв лише останній урок, балда. І він був необов’язковий.

― Ага, звісно, ― склала руки на грудях вона. ― Розкажеш це завтра вчителеві фотографій.

― А що, він у вас такий небезпечний?

― Будеш винен йому сто тисяч мільйонів фоток. ― Її очі сковзнули на книгу, яку Майк кинув на диван біля себе.

― Обійдеться, ― криво посміхнувся Майк. Діана стала повільно наближатися до нього. ― Не роби цього.

― Чого б це? ― Вона не зупинилася.

― Ну чому так важко тримати від мене дистанцію?!

Майк помітив, як її очі засяяли водночас здивованими й сердитими відблисками. 

― Забагато честі! ― вигукнула вона, остаточно підійшовши. ― Мені потрібна ця книга.