Читати книгу - "Морочист, Оскар Бласт"

- Хто ти, Даяніро? – спитав я.

- А от цього тобі знати не обов’язково, - зупинив потік моїх запитань Самійленко.

Підійшов ближче й смикнув дівчину за руку.

- Я все виконав. Він у безпеці! Тепер ваша черга. Поїдемо зараз же! Треба кувати залізо, поки гаряче! Завтра може бути пізно. Степан швидко орієнтується...

- Так, так, - розсіяно промовляла дівчина, вдивляючись в моє обличчя, а потім раптом сказала. – Я хочу, щоб Кирило поїхав з нами!

- Ні! – вигукнули одразу ж троє чоловіків.

- Я ще його не зчитав! – пояснив окулярик, відповідаючи на німе питання в погляді шефа. – Він може бути небезпечний! Та й напівкіборг. Хоч я й заблокував його кіборгзьку частину, але є ще хакерська. Треба поставити заслони, обмеження, заборони! Це займе трохи часу.

- А я ще не розібрався з ним! Через нього люди Гречука тримають в заручниках Жука і Шкірю, - очі Груші налилися гнівом. – Відпускати цього гівнюка не можна! Так кожен зможе безкарно зачіпати наших людей! Шефе, ви ж знаєте, розплата, помста - перш за все! Це девіз нашого клану!

- Кі, я не можу цього зробити, як би не хотів! - роздратовано гаркнув Самійленко, вже не приховуючи своєї злості.

Його, очевидно, дратували обставини, в яких керував не він, залежав від якогось сопливого дівчиська, хай воно й мало якісь дивні важелі впливу на нього. Ясно, що він звик завжди бути господарем ситуації, а тут...

- Цей хакер сплутає нам усі плани! Не збираюся з ним нянчитися. Ви ж розумієте, що тут великий ризик! Одна помилки – і ми мерці! - почав пояснювати Самійленко.

- Ви шантажуєте мене Кирилом, але я не впевнена на час моєї відсутності в його безпеці. Тому й висуваю цю вимогу, він їде з нами! Зчитаєте і розберетеся потім! Після завершення нашої... акції, - Даяніра була тверда.

- Байт каже, що він небезпечний, наражати своїх людей на небезпеку я не збираюся. Ми...

- Пане Євгене, - перебила його Даяніра. – В мене своя місія. І ваше, так би мовити, прохання, затримує мене. Я погодилась його виконати, бо ви не лишили мені вибору, захопивши Кирила. Не знаю, чому, але я не можу лишити його напризволяще. Сама здивована такій своїй реакції. Я зробила вибір, і програма працює у тому напрямі, який існує зараз. Іншого немає. Варіативність велика – шлях один: Кирило їде з нами! Якщо загине він – я самоліквідуюсь! А ви залишитеся ні з чим!

Ого! Я витріщався на дівчину й намагався збагнути, про що вона говорить. Зовсім нічого не було зрозуміло.

- Можна зчитати його швидко? – спитав Самійленко в окулярика, скривившись. – І поставити максимум заборон?

- Ну-у-у, - протягнув Байт, підійшовши до комп’ютера, де на екрані миготіли цифри. – Дві години. Мінімум. У нього не один чіп, а кілька. Деякі мені невідомі. Треба буде зломувати, а для цього потрібен час. Заборони я можу ввести комплексно, на весь організм плюс свідомість. Він тоді просто матиме елементарні рефлекси, все розумітиме, виконуватиме накази того, кого я поставлю в пріоритеті. Але глибокої зчитки не буде. А це вже ризики...

- Пів години, - вирішив Самійленко. – Ставиш заборони й обмеження, мене пишеш в пріоритетах, і Груша також поїде з нами, - промовив він, побачивши вирячені очі боксера, котрий вже хотів заперечити, навіть відкрив рот. – Будеш особисто контролювати цього жевжика, - Самійленко кивнув на мене.

Груша ошкірився:

- Єс, шеф!

- Ви ж розумієте, Кі, ми повинні теж підстрахуватися, - пояснив Самійленко Даянірі, котра уважно слухала суперечку чоловіків. – Ви зробите свою справу, і ми віддамо вам цього хлопця, - кивнув на мене. – Але перед цим повинні його очистити, нас не влаштовує ніж у спину в найнесподіваніший момент. Тільки такі умови я приймаю.

- А мене хтось запитав, чого хочу я? – визвірився я. – Що, чорт забирай, тут відбувається?

- Заткни його! – гаркнув Самійленко Байтові.

Я чекав, що мені знову запхають в рота кляп, але окулярик щось поклацав на компі, і я відчув, що не можу говорити. З горла виривалися тільки шипіння та хрипи. От, негідники, деактивував голосовий центр, який контролював мовлення у моїй кіборгзькій частині.

- Цього хакера не чіпати! Він потрібен нам, як бачите, - шеф кивнув на Даяніру, немовби виправдовуючись перед підлеглими, - живим і неушкодженим. Час пішов. Через пів години виведете його до чорного ходу з боку вулиці Вишневої, там чекатиме авто. А ми, шановна Кі, поки що підемо до мене в офіс, треба ще обговорити додаткові нюанси нашої справи.

- Кириле, вибач, але так треба, - дівчина винувато поглянула і пішла за Самійленком.

Двері за ними зачинилися. Боксер брудно видався.

- Так і знав, що не дадуть розгулятися! – обурився він. – Ну, нічого, потім відіграюся. І не сподівайся, що викрутишся! І твоя Кі тобі не допоможе! Байте, він все, вже німий?

- Поки не розблокую голос, - озвався окулярик. Його пальці швидко бігали по клавіатурі, він, напевно, почав вмикати той шолом, що давив мені на голову, я почув тихе гудіння. - Прив'яжи його до стільця. Слідкуй, щоб не смикався! - Груша, роздратовано лаючись, швидко обплутав мене мотузками.

Але я й не збирався вставати чи намагатися втекти. Куди? Зрозуміло, що не зможу. Та й руки зв’язані. Черговий раз отримати від Груші, котрий став навпроти мене, стискаючи кулаки, не хотілося. І так ноги поганого слухалися, а по руках вже майже не бігали болючі мурашки – незабаром і їх не відчуватиму. І позбавляти мене мотузки на руках ніхто не поспішав. Мабуть, так і залишать. Та не це мене зараз хвилювало найбільше.