Читати книгу - "На перехресті простору та часу, Сніжана Федорова"

     Через якийсь час підлітки зрозуміли, що перебувають у Молдові.

     – Це ж чудово! Нам треба дістатися до кордону, а там перейдемо через Дністер, і у нас є дім – мій дім! Мені вітчим подарував свій будинок у Зеленогорську. Я там уже була.

     – Класно! Але ми тільки втекли звідти. І, якщо нас вирахують, то вивезти нас із території іншої держави їм буде набагато важче, ніж зі своєї. Може, нам варто пожити тут, хоч на якийсь час?

     Андрій казав мудрі речі. Але села, які їх оточували, були досить бідними. Звичайно, в них були хати, що пустували. Однак, тут вони теж були у всіх на очах.

     – Не знаю. Може, нам варто хоча б перебратися до міста?

     – Давай.

   Дякуювати В'ячеславу, в них залишилися невеликі запаси доларів. Цього вистачило, щоб дістатися невеликого містечка. Там вони, за справжні копійки, зняли житло і загубилися для початку.

    Першого ж дня Андрій купив бринзи, хліба, помідор, чаю і він засів «у підпіллі». Вперше опинившись на території іншої держави, Ліза та Андрій з цікавістю та сумом дивилися на передачі місцевого телебачення. Життя в Молдові видалося їм ще важчим, ніж в Україні. Частина городян торгувала «гуманітаркою» і лише за рахунок цього якось трималася на плаву. Більшість чоловіків поїхали на заробітки до Росії, вдома залишилися лише пенсіонери та діти з молодими матерями. Місцеві жителі говорили про дорожнечу газу та решту…

     – Все, як у нас. Тільки, ще гірше, – сумно зауважила Ліза, перемикаючи телеканал.

     – Подивимось, що в нас? – запропонував Андрій.

   Природно, що про їхню втечу ЗМІ не повідомляли. Відсиджуватися тут і надалі теж не мало сенсу. І підлітки почали міркувати про варіанти повернення додому.

    – Слава Богу, що тут хоч Інтернет є, – обвела поглядом убогу обстановку квартири, Ліза. – Прокладатимемо маршрут?

     – Пора, – погодився Андрій.

    Лізі довелося гуглити багато разів, доки вони вивчили всі можливі варіанти повернення. Вони розуміли, що перейти кордон офіційно вони не мали жодних шансів. Напевно, Центр передав їхнє орієнтування на всі прикордонні пункти. І, так само, напевно, на них уже чекали в їхніх будинках. Але, на той час співробітники Центру вже мали переконатися, що їх там немає. За ідеєю, лише божевільні могли б повернутися додому, розуміючи, що їх там можуть чекати переслідувачі. Тож, вони робили ставку саме на нелогічність свого майбутнього повернення. Чи вже перевіряли будинок у Зеленогорську, чи – ні, було невідомо. Але, для втікачів це був єдиний шанс пересидіти час інтенсивного пошуку та виграти час. А потім буде видно, як чинити.

     Як же повернутись? Ліза звернула увагу на ролики в Ютубі про місцеву красу. Справді, хоч молдавське, хоч українське узбережжя Дністра виглядало привабливо. 

    З відео вони отримали інформацію про те, що і береги річки постійно контролюється прикордонниками. Але, є широкі проміжки часу, коли вони могли б встигнути переплисти на човні Дністер, за умови, що в цей момент там не патрулюватимуть українські прикордонники.

     Звісно, ​​обидві країни боролися з контрабандою цигарок та алкоголю, які намагалися перенести із Молдови місцеві жителі. На контрольно-пропускному пункті можна було пронести дозволену кількість одиниць цих товарів. Але, скільки ходок на день треба було б здійснити такі «переноски», щоб заробити на цьому необхідний мінімум?

     З відео городян наші втікачі дізналися, що такий «бізнес», як перевезення та перенесення овочів, фруктів, цукру та борошна з Молдови до України став чи не основним видом заробітку у цьому провінційному містечку. У Молдові все коштувало ще дешевше, і на різниці цін можна було трохи заробити. Ось тільки, за одну ходку дозволялося переносити трохи більше двох кілограм. А щоб заробити собі на проживання на один-два дні, треба було перенести мінімум мішок цукру, або кілограм п'ятдесят фруктів. Ось, хто був морально витривалішим, і ковзав «човником» увесь час туди-сюди. А, хто був більш нетерплячий – перевозив закупівлю на справжніх човнах.

     – Значить, і нам треба пливти! – підсумував Андрій.

     – Якщо що станеться – я не вмію плавати! – злякано попередила Ліза.

     – Слухай, хтось казав, що Дністер дуже обмілів. Переберемося. Давай, хоч, сходимо на ринок, роздивимося.

     – Страшнувато, – зізналася його подружка.

     Базар знаходився біля самого кордону, буквально метрів за сто від шлагбауму.

     – На вулиці раз у раз ходили жандарми, бачиш, у чорній формі.

     – Ну то й що? Головне, йти з певним виглядом.

     – А якщо запитають, таки, документи?

     – Скажімо, що вдома залишили, бо не збираємось йти за кордон. І взагалі – ми у гості приїхали до когось. До бабусі. Із Одеси. Ось.

  Підлітки окинули поглядом кімнату. У принципі вони не думали, що сьогодні зможуть перебратися. Поки що вони йдуть у розвідку. Але, раптом вони тут востаннє?

    Вони зітхнули і вийшли з квартири на вулицю. За пару лей вони доїхали бусиком до ринку. Андрій помітив, що й пішки вони могли б дійти сюди хвилин за десять.