Читати книгу - "На перехресті простору та часу, Сніжана Федорова"

     – Що робитимемо? – розгублено запитала Ліза.

    – Давай-но, візьмемо про всяк випадок води і чогось пожувати. Ось, пиріжки продають. Ідемо, візьмемо.

    Базар шумів і кипів життям. Скрізь торгувалися покупці та продавці, і на них поки що ніхто не звертав уваги. Підлітки все ж таки побоювалися, що їхні фото можуть бути, навіть, розклеєні на прикордонних стовпах, під рубрикою «Пропали з дому» або «Увага! Розшук!», але нічого такого вони поки що не побачили.

    Вони запаслися їжею і змішалися з натовпом. Пройшли кілька метрів, минули шлагбаум для машин і опинилися на мосту через Дністер. 

   Широким мостом безупинно рухалося два потоки людей у ​​протилежних напрямках. Лізі здавалося, що зараз на мосту щонайменше тисяча пішоходів. Бідолашні люди, змушені жити за рахунок дрібних спекуляцій! Ні, вона не хотіла жити таким життям. У Центрі вони й то перебували у кращому матеріальному становищі!

    Приблизно по центру мосту вони зупинилися і притулилися до поруччя, дивлячись униз. Вода була каламутною, течія - дуже швидким. Деякі перехожі, що поспішали повз них, поглядали з тривогою на юну парочку. Так давно саме звідси стрибнула вниз молода самогубця. Чи не збираються і ці повторити те саме?

    – Дивись, – показав Андрій на молдавський берег, – ми можемо йти тією стежкою вздовж берега. Річка робить кілька поворотів. За якимось із них ми можемо перебратися по мілководді. Спробуємо?

      – Але ж, і прикордонники теж патрулюватимуть цією ж стежкою?

      – Ну то й що? Вони ж не знають про наші плани!

     Ось так, експромтом, вони повернулися мостом назад, обійшли ринок і спустилися до річки.

     – Зроби безтурботний вигляд, – пожартував Андрій, – бо ти дуже напружена.

    Ліза нічого не змогла придумати, окрім, як зірвати кілька дрібних ромашок і засунути їх собі в кіску.

     – Так безтурботніше?

   Її приятель усміхнувся і невиразно покрутив у повітрі рукою. Він узяв Лізу за руку і вони неквапом пішли вздовж берега, роздивляючись протилежний берег. 

    Гуляли не вони самі. Якісь дітлахи, голосно волаючи, бігли з вудками неподалік від них. За ними йшли бабки з покупками. Пройшовши за кілометр від прикордонного мосту, вони наблизилися до пляжу. Він був на українському березі. Там зараз була маса людей.

     – Господи, двадцять метрів переплисти і ми там, – тихо промовив Андрій.

     Вони зупинилися біля кромки води.

     – Зверни увагу, чувак стоїть посередині річки, а йому – до пояса води.

     – Як це може бути? – здивовано голосно спитав він.

    – Отже, воду спустили з ГЕС, і річка обміліла, – сказала якась бабуся, із сильним молдавським акцентом.

    – Надовго? – спитав її хлопець.

    – Та ще з кілька днів мілина буде.

    Підлітки переглянулись. «Спробуємо?» – виразно глянув на Лізу юнак.

  Підлітки зняли взуття, взялися за руки та повільно увійшли у воду. Вона була досить прохолодною, із сильною течією. Андрій і Ліза повільно, бо дно було вистелене гострим камінням і кололо п'яти, побрели до середини річки. За кілька метрів від них гралися діти та дорослі. Деякі просто сиділи у воді, щоб не залишатися під палючим сонцем. Чулася рідна мова та дитячий сміх.

   І коли вже здавалося, що до рідного берега залишилося менше, ніж пройшли, вони раптом почули за спиною:

    - Гей, назад!

  Вони обернулися. Виявляється, за ними, в тіні густих кущів зручно розташувалося троє молдавських прикордонників, які тепер з напруженим інтересом спостерігали за ними…