Читати книгу - "На перехресті простору та часу, Сніжана Федорова"

- І скільки нам ще доведеться йти? - спитала нетерпляча дівчина.

– Давай подумаємо. Мені здається, що цей патруль має йти досить довго. Не будуть вони посилено патрулювати цей район? Все-таки це не кордон з Америкою чи Росією.

- Давай простежимо за ними. Як тільки вони пройдуть тут, одразу рвонемо!

     Подружка погодилася, що це хороша думка. Вони розташувалися в чагарниках, неподалік берега, за черговим поворотом річки. Тут Дністер був ширшим, ніж у районі пляжу, і найшвидше – глибше.

     - Треба пошукати човен.

     -  Можемо не знайти. Де ти їх тут бачиш?

     -  Тоді як мені перебратися?

     - Я подумаю, - запевнив її Андрій.

    Човен – не човен, але якимось плавзасобом він мав її забезпечити. Інакше у неї почнеться паніка, і результат буде непередбачуваним. Він наказав дівчині тихенько лежати, і, користуючись нагодою – позасмагати (хто знає, коли їм ще нагодиться такий випадок), а сам пішов шукати щось потрібне для переправи. Але нічого, крім старого поваленого дерева, не знайшов.

     - Ліз, доведеться підстрахуватися цим. Але, я теж тебе підтримуватиму.

     Подружка в паніці глянула на нього.

     - Все буде гаразд.

    Вони якраз встигли перекусити. І повз них безтурботно пройшов патруль. Підлітки причаїлися в кущах, намагаючись не видати себе жодним звуком. І тут сталося щось непередбачуване для них. Прикордонники російською почали перегукуватися з кимось. Андрій та Ліза обернулися у слух.

    Виявляється, що далеко від прикордонних пунктів та начальства, прикордонники обох країн чудово спілкувалися між собою. Нині підлітки чули, як вони обмінювалися новинами.

     - Значить, і по той бік зараз пройдуть повз. Напевно, у зворотний бік. Дивися, ми досить довго йшли і нікого з них не бачили й по той бік. Значить, зараз – саме час! – прошепотів Андрій.

    Ліза сміливо кивнула. Але, всередині неї, серце тремтіло так, ніби це був горобець, що потрапив у пастку.

     Дочекавшись, поки обидва патрулі зникли з поля зору, вони обережно вийшли на берег. Ні спереду, ні ззаду них нікого не було.

     - Вперед! - скомандував хлопець, схопивши колоду під одну руку, і Лізу - інший.

    Вони помчали до річки. Течія була стрімкою, і зносила Лізу з ніг. Звичайно, що вона там важила – нещасних сорок кіло!

     - Тримайся, - опустив у воду колоду Андрій.

     Але тепер її стало ще швидше нести вниз.

    - Тут неглибоко! – крикнув він.

   До протилежного берега залишалося метрів з двадцять п'ять. Але Ліза все одно, відчайдушно боялася. Їй здавалося, що зараз вона просто помре від інфаркту. Вода доходила їй майже до шиї. Звичайно, довготелесому приятелю вона була трохи вище за пояс. Ось йому й неглибоко! А вона зараз зануриться з головою!

   Але, дівчина не поринула. Річка, навіть, почала трохи меліти. На шляху вони мали невеликий острівець, що суцільно порос високою смарагдовою травою.

    - Вибираємось! - скомандував Андрій, глянувши в її збожеволілі очі.

    Він, буквально, втягнув її на високий берег, і впав поруч з нею.

    З молдавського берега почулися тихі голоси.

   Хлопець поглядом показав на центр острова, дівчина зрозуміла та поповзла вглиб острова. Клапчик цієї суші був невеликий - метрів п'ять завширшки і десять - довжиною. Острів, певне, існував давно, на ньому росли багаторічні дерева з товстими стовбурами. Незаймана людиною краса! Соковита трава, пишні кущі.

   “Так могла б виглядати вся земля, якби ми не споганили її своєю промисловою цивілізацією”, - подумала Ліза.

   Раптом голоси молдавською почали щось грізно кричати. Втікачі переглянулись. Невже виявили їх? Як їх помітили? Адже їм здавалося, що вони надійно сховалися серед заростей? Ліза та Андрій втиснулися так глибоко в м'яку землю, як тільки змогли. І хлопець обережно розсунув травинки, щоб побачити, що їм загрожує.

   Виявилося, що кричали не їм. За кілька метрів від берега, ліворуч від острівця, по воді брів якийсь дядько, з невеликим клумаком над головою.

   Молдавські прикордонники тримали зброю напоготові, і тепер повторили російською:

   - Повернувся до берега, інакше ми стрілятимемо!

   Дядько злякався, замахав руками і кинувся до українського берега.

    - Дурень, кидай свій пакунок, - тихо прошепотів Андрій.

   Але, дядько явно намагався залишити пакунок сухим, бо намагався тримати його високо над водою.

    - Що там у нього? Документи? - припустила Ліза.

   Дивно, адже, можна було перейти кордон цілком легально, за кілька кілометрів звідси. Навіщо дядьку був такий ризик? Не у всіх була така ситуація, як у них з Андрієм!

    - Бах! – пролунав попереджувальний постріл у повітря.

    На українському березі теж з'явилися прикордонники, і підбігли до берега.