Читати книгу - "Ніхто тебе не врятує, Ксана Рейлі"

Анна

І знову Дан зник на деякий час, а я схвильовано блукала його квартирою, намагаючись втихомирити свій страх. Я не боялася, що хтось може увірватися у квартиру та спіймати мене. Я хвилювалася за Дана, який дуже сильно ризикував, обіцяючи привести мені Руслана на розплату.

Але водночас я була впевнена, що він впорається з цим. Дан був хитрим, вигадливим, умілим… Інколи мені здавалося, що він знав ходи наперед і завжди був на крок попереду від усіх.

Замок клацнув. Я напружилася усім тілом, але одразу ж розслабилася, як тільки побачила Дана. Мою увагу привернули пакети в його руках.

— Що це? – спитала я, коли він підійшов до мене.

— Для тебе, – Дан простягнув мені пакети, — подарунок.

Мої брови злетіли вверх від здивування, а губи злегка здригнулися в напівусмішці. Я підійшла до столу та поклала на нього пакети. Відкривши один з них, витягнула якусь тканину чорного кольору. Я розправила її та вражено ахнула від захвату. Це була розкішна сукня з відкритою спиною та тонким мереживом.

– Ти… Ти купив мені сукню? – здивовано перепитала.

– Подумав, що ти захочеш мати саме такий вигляд.

Я зазирнула в інший пакет і помітила всередині туфлі на високих тонких шпильках. Моя усмішка стала ще ширшою. У Дана, безперечно, був чудовий смак.

– Ти готова? – спитав він у мене.

– До чого? — уточнила я, глянувши йому в очі.

– Отримати свій головний подарунок.

Його темний погляд зупинився на моїх очах. Я схвильовано зглитнула. Отже, йому вдалося спіймати Руслана. Мій погляд знову зупинився на чорній сукні. Я відчула, як повільно гнів просочувався у кров, змушуючи її закипати.

— Так, – твердо сказала крізь стиснуті зуби. — Я готова…

Мені подобалося чути, як стукали мої підбори, відбиваючись від бетону. Знайти закинуту будівлю для Дана не виявилося проблемою, адже це місто було максимально похмурим. Тут, наприклад, колись знаходився старий завод, який уже перетворився майже на руїни.

— Анно, — звернувся Дан.

Його голос змусив мене зупинитися. Я обернулася до нього обличчям і тихо спитала:

– Так?

Він підійшов майже впритул, і я підняла свій погляд до його очей. Відчула, що він обережно схопив мою праву руку.

— Ти найсильніша жінка з усіх, кого я коли-небудь знав. Ти з тих, хто підіймається після всіх падінь. Це наче відродитися з попелу…

– Як фенікс, – прошепотіла я.

— Як фенікс, — з усмішкою повторив він. — У мене є дещо для тебе.

Дан іншою рукою потягнувся до внутрішньої кишені свого піджака. Він витягнув звідки якусь прикрасу та почав застібати її на моєму запʼясті.

— Що це? – здивувалася я, зауважуючи красивий браслет з помаранчевими камінчиками.

— Нагадування, що для тебе нема нічого неможливого. Знаю, це важко, – Дан уважно подивився мені в очі, – але деякі люди заслуговують смерті. Особливо, якщо вони зробили тобі боляче.

Я покрутила браслет на руці, відчуваючи, як мої груди стиснулися. Попри своє бажання вбити Руслана власними руками, мені було складно налаштуватися на це. Я була холодною, жорстокою та без жалю наказувала вбивати іншим, але робити це власними руками…

— Я зроблю це, — впевнено сказала, стиснувши свою долоню кулак. — Дякую тобі за все, але тепер це моя помста.

Дан з розумінням кивнув головою, а на його обличчя зʼявилася жорстока посмішка. Я востаннє глянула на браслет, а в голові наново прокрутилися слова Дана.

Для тебе нема нічого неможливого…

— Яке красиве видовище! — задоволено сказала я, коли увійшла до приміщення, в якому сидів звʼязаний Руслан.

Він не міг говорити через скотч, яким був заклеєний його рот. Я не змогла стримати своєї злорадної посмішки, коли бачила його такого безпомічного та слабкого. Я нагнулася та підняла з підлоги ланцюг, який був прикріплений до нашийника на його шиї.

— Можливо, я й бігала за своїм батьком як його слухняна собачка, але я ніколи не була для нього нею. Батько любив мене, поважав мою думку. І ти чудово це знав. Усі це знали! І це дратувало вас, чи не так? — я потягнула за ланцюг, і голова Руслана подалася вперед. — Ви злилися, бо бос довіряв мені більше, аніж вам. І, звісно, ви не могли дозволити жінці очолити клан. Але це б ніколи не спрацювало. Знаєш чому?

Я підійшла ближче, намотуючи в руках ланцюг. Руслан дивився на мене своїми втомленими очима. Він чудово знав, що його чекає далі. Я не залишу його живим, і ніхто не зможе примчати сюди йому на допомогу.

— Бо це місце по праву належить мені! – просичала йому в обличчя. — Ти не зробив нічого, щоб заслужити посаду боса. Ти нікчема, Руслане. І тобі доведеться відповісти за всі твої брехливі звинувачення!

Я вчепилася нігтями за край скотчу та зі всієї сили відірвала його. Руслан глибоко вдихнув повітря через рот. Його груди здіймалися від важкого дихання, а погляд був розмитим.

— Вони вбʼють тебе, – прохрипів він. – Усі проти тебе. Тобі не довіряють.

– Я зроблю так, що почнуть довіряти!

– Вони вважають, що ти звʼязалася зі своєю сестрою-зрадницею. Я змусив їх так думати, і це спрацювало.

– Ні, – я заперечливо похитала головою. — Ні!

— Навіть зараз вони думають, що ти переховуєшся в неї. Тебе вбʼють ще до того, як ти увійдеш в особняк чи клуб. А моя смерть лише підігріє їхнє бажання вбити тебе.

– Заткнися! – закричала я.

– Проти тебе твої ж люди, Анно.

Мене розізлило, що Руслан вважав, ніби він має право говорити так зі мною. Я стиснула зуби та просунула руку під спідницю сукні, щоб витягнути пістолет, який був причеплений до моєї ноги.

— Я сказала тобі заткнутися! — заричала я, притискаючи дуло до його стегна. — Не знаю, як тобі вдалося так усіх обманути, але не треба мене недооцінювати. Спершу я вбʼю тебе, а тоді поверну те, що належить мені. Навіть якщо мені силою доведеться захопити владу — я зроблю це.

– У тебе нема для цього людей.

– Я знайду їх. А тепер… – я вирівнялася, сильніше притискаючи пістолет до його ноги. — Починай гавкати.

— Щ-о-о-о? — здивовано перепитав він.

Його очі округлилися, а сам він, здається, затремтів.

— Гавкай! – процідила я крізь зуби. – Роби те, що я наказую тобі робити.

– Я не бу…

– Ти починаєш мене нервувати, – пробурмотіла я та натиснула на гачок.

У кімнаті пролунав постріл. Нога Руслана затремтіла під натиском пістолета, а сам він почав звиватися і кричати.

– Ось знову! – я закотила очі. – Ти виявився дуже неслухняним песиком, Руслане. Я казала тобі гавкати, а не скавчати.

І коли я притиснула дуло до його іншої ноги, то він уже знав, що буде далі. Я не могла не відчувати задоволення, дивлячись у його перелякані очі. Ці крики й сльози були схожими на музику для моїх вух. Я знову відчула себе головною, відчула владу. Виявляється, мені цього до біса бракувало. Слухати, як скиглить Руслан, благає про милість, вимолює пробачення… Це було справжнім блаженням. Але все закінчилося, коли я подарувала йому контрольний постріл у голову. І в цей момент я не відчула ні краплини жалю. Якби не зробила цього з ним, то він зробив це зі мною. Вибір був очевидним…

— Тобі не здається, що це була занадто легка смерть для нього? – спитала я, коли ми з Даном вийшли на вулицю.

– Якби я міг, то покарав би його жорстокішим способом. Але це була твоя помста. Думаю, сам факт того, що це саме ти пристрелила його, був для нього найгіршим покаранням.

— Дякую, — прошепотіла я та легко всміхнулася. — Це мене трохи втішило.

— Що… — Дан прочистив горло та всунув свої руки в кишені штанів. – Що робитимеш далі?

— Я не знаю, – тихо зізналася.

Я обійняла себе руками, відчуваючи на собі погляд темних очей. Я здогадувалася, що він скаже далі, але моє рішення залишалося незмінним.

– Моя пропозиція досі в силі, Анно.

Я нічого не сказала, а лише кивнула головою. Розуміла бажання Дана втекти, але водночас мене це дивувало. Він не був з тих, хто так легко здається. Чому він насправді хоче втекти зі мною? Чому вважає, що це наш єдиний шанс? Господи, якщо нам вдасться повернути клан в мої руки, то ми будемо правити вдвох! Хіба він не розумів цього?..

Я роздратовано кинула назад на полку упаковку прокладок та схопила останню пачку тампонів. Таке враження, наче в усіх жінок цього району менструація розпочалася в один час. З самого ранку мене все злило. Здебільшого через те, що ось уже декілька тижнів все стоїть на місці. Я вбила Руслана, але так і не знайшла людей для того, щоб знову захопити владу. Усі були проти мене. Абсолютно усі…

Навіть якщо на вулиці падав дощ, я надівала на очі окуляри та стягувала козирок кепки вниз так, щоб мене неможливо було впізнати. Я косо подивилася на автомобіль, що від самого магазину повільно їхав одразу ж поруч зі мною. Це здавалося мені підозрілим. Особливо, коли віконце позаду почало повільно опускатися. Я потягнулася рукою за пояс штанів, де у мене завжди був пістолет. Сильно стиснула руківʼя, готуючись до нападу, але нічого не відбулося. Натомість якась рудоволоса жінка з усмішкою дивилася на мене.

— Ти ж Анна, так? — спитала вона.

Я насупилася, нічого не відповідаючи. Не могла дозволити собі довіряти нікому.

– Мене звати Наталія, – представилася жінка. — У мене була справа з твоїм батьком до того, як його вбили.

Це мене здивувало, адже батько не розповідав мені про цю жінку чи якісь нові справи.

— Як я можу вам вірити? — підозріло спитала я.

— У мене є ось це! – Наталія підняла руку вверх, махаючи якимось папірцем. – Документ про співпрацю з підписом твого батька. Знаю, він багато не розповідав тобі, а тепер тебе усунули…

– Це тимчасово, – крізь стиснуті зуби сказала я.

– Звісно, – жінка усміхнулася мені. — Думаю, ми зможемо подружитися та допомогти одна одній…