Читати книгу - "Принади життя чорної відьми, Кілі Каель"

Про виконане завдання Сіль Лано мав доповісти ще вранці. Але на жаль, ні доповіді, ні його самого на обумовленому місці не виявилося. А між іншим, він був відповідальним малим. З досвіду Фрост знав, якщо інтуїція волає про загрозу, до неї краще прислухатися. На цей раз було так само. Тож шукали хлопця кілька досвідчених слідопитів. Та ось тільки не було його ніде, наче крізь землю провалився. І навіть незрозуміло стало, чи добрався він до дому Хлої Рейно чи ні. Хоча, судячи з усміхненого обличчя дівчини, висновок напрошувався сам собою: завдання Сіль не виконав. Що ж, не він, то інший. А Сіля доведеться знайти.

Про призначених наглядачів Калісті доповів ворон, як і про те, що відбувалось в тилу противника. Зниклого активно шукали, але безрезультатно. А до Хлої опівночі відправили ще двох чоловіків. Зневірятися відьма не збиралася, була в неї колись чудова колекція ляльок.

Але до півночі ще було багато часу, а гроші самі себе не зароблять. Так що відправилася відьма за черговою адресою зі списку клієнтів, магією промацуючи можливий «хвыст».

Будинок Луїзи Сенорен був розкішним і розташовувався у самому центрі міста. А ось господиня будинку виглядала жахливо: бліда, з синцями під очима і в розладнаних почуттях. Воно й зрозуміло, чоловік-гравець, який програв статок, заліз по вуха в борги, віддав кінці в самий невдалий момент. І тепер із вдови вимагали повернення грошей, яких, на жаль, і близько не було. Хоча, як не було? Продавши маєток, вона б борги віддала, може і до кінця життя вистачило б на їжу, але хто ж захоче втрачати будинок у центрі міста, а з ним престиж та репутацію? Вже точно не Луїза Сенорен, принаймні не через витівки покійного чоловіка.

- Цей старий козел, щоб йому в могилі перевернутися, всі сімейні коштовності сховав. Все повторював, щоб ціліші були. Продавши їх, я б свій матеріальний стан поправила, та й, можливо, ще заміж вийшла. А тепер що? Кому потрібна зганьблена жінка без копійки за душею. – Дорогенька, мені б його душонку та на пару хвилин, щоб я з нього всі таємниці витрясла. Може хоч щось ще вціліло?

Каліста мимоволі посміхнулася, постукуючи пальцями по посоху.

- Я чула, що чорні відьми можуть викликати мертвих і змусити їх говорити правду. І навіть впевнена, те, що трапилося на міському цвинтарі – ваших рук справа. На жаль, тоді він ще живий був. А зараз… я не поскуплюсь, дещо ще лишилося, а мені треба знати правду.

- Добре. Підготуйте питання та свічки. Хвилин десять у вас буде, - прохрипіла відьма, діставши з кишені крейду і малюючи пентаграму прямо на підлозі.

Ритуал цей був складній – виклик привида забирав багато сил та вимагав філігранної точності в заклинаннях. Тож тепер, малюючи стародавні символи та розставляючи свічки, Каліста намагалася нічого не проґавити. Помилитися у виклику душ загрожувало сумними наслідками. Адже невідомо кого викличеш, якщо щось зробити не так, і чи це буде душа людини. Сутностей багато, а відкривати прохід у інший світ - розвага небезпечна. Відчинити «двері», не випускаючи погань, викликати і утримувати примару, змушуючи її говорити лише правду, – це вам не фокуси зі спіритичними дошками. Звичайно, якби Каліста народилась некромантом, було б легше, але дещо і вона могла – сила дозволяла. Тому, через чверть години, читаючи заклинання і ударяючи палицею для кращого ефекту, відьма потягла душу Кідана Сенорена.

У середині пентаграми повільно, ніби зітканий з туману, виявлявся образ покійного чоловіка.

- Ах ти старий чортів хороняка... - почала вдова свою довгу барвисту тираду про наболіле, не соромлячись у висловлюваннях і змушуючи відьму щиро посміхатися. І Каліста, як жінка, її добре розуміла, але всьому свій час, а зараз...

- Час, - коротко кинула відьма, зосереджено утримуючи браму та дух.

- Добре. Кідане, де ти сховав мої родинні коштовності?

- Продав я їх усі, - гаркнув у відповідь привид, викликавши судорожне зітхання власної вдови.

- Не бреши, - насупилась відьма, стиснувши руку в кулак і спостерігаючи, як корчитися дух, наче від болю. - Ще раз.

- Подарував.

Каліста знову стиснула руку, цього разу довше.

- Не говоритимеш правду - розвію, і ні посмертя, ні переродження тобі не побачити.

Цього разу чоловік злякався, а за мить важко зітхнув.

- Частина у банку, всі потрібні документи у сейфі. Сапфіри та рубіни подарував коханці.

- Кому? - округлила очі Луїза Сенорен, повільно присівши в крісло і ховаючи тремтячі руки.

- Лії.

- Вона твоя коханка?

- Була.

- Що ж, за борги та за зради тобі дякую. Кращого подарунка я й не чекала.

- Вибач, - стиснувши губи, пробурчав померлий.

- Не цього разу, Кідане. Іди, звідки прийшов, - тяжко промовила жінка, на яку боляче стало дивитись. Що ж, це було життя.

Примара зникла, не особливо розкаюючись.

Зрада Калісту не здивувала, така природа більшості чоловіків, а проживши стільки століть, жінка ставилася до них набагато спокійніше, хоча біль і роздратування вдови розуміла відмінно. Чому ж не зрозуміти, свого часу в пориві ревнощів і злості вона навела не одну порчу. А от нічого обіцяти відьмі любити до смерті, а потім за чужими спідницями волочитися.

- Так, добрий був чоловік, щедрий - багатьох баб втішив і обдарував, старий кобель, - не втрималася жінка, піднявшись і простягнувши мішечок з грошима. - Дякую за допомогу. Якщо мені знову буде потрібно...

- Подзвоніть у дзвін і озвучте прохання, - проскрипіла відьма, простягаючи дзвіночок. – А підлогу вимийте добре, щоб енергію зайву не притягнути.

Продовжуючи грати свою роль і постукуючи клюкою, Каліста залишила маєток із п'ятнадцятьма золотими в кишені. І вирушила додому, де на неї вже чекали свіжа випічка і смачна вечеря, стараннями домового Кузі.

А вночі з'явилося ще кілька непроханих гостей.

Цього разу відьма страшилками не користувалася і в зачарований садок не грала. Публіка була явно старша, досвідченіша, та й двох чоловіків такими фокусами залякати складніше. Так що Каліста відправила ворона озирнутися, чи немає третього спостерігача і, заспокоївшись, впустила амбалів у будинок.